Комерційне та контрактне право (кращі практики)

Інші статті в розділі:

Договір, як двосторонній чи багатосторонній правочин, відомий здавна. Мабуть, перші договори люди укладали тоді, коли в первісному суспільстві виникла потреба поділити здобич так, аби нікого не обділити, бо обділений міг болюче вразити кийком. З розвитком торгівлі договір набуває дуже важливого значення, оскільки виникає потреба зафіксувати умови обміну. Спершу усні договори, потім, - із подальшим поглибленням розвитку суспільного укладу, – письмові договори, стають регуляторами відносин між племенами, а зрештою й державами. Вже в римському праві була значна, за ступенем опрацьованості, доктрина, згідно з якою договір (“conventio”,”pactum”,”contractus”) вважали угодою двох чи декількох сторін про виникнення, перенесення, припинення, збереження, зміну якогось права.

Договір в римському праві

В тексті Дигест Юстиніана зустрічається таке визначення угоди (pactum), надане Ульпіаном (2, XIV, § 2) : “угода – це збіг бажань двох чи декількох осіб про одне й те ж і їх згода”. “Справедливість цього едикту” - мовиться у поясненні, - “випливає з самої природи. Бо що більш відповідає людській чесноті, ніж дотримуватися того, про що вони (люди) домовилися.” Зрештою, слова “pactum, pactio” і “pax” - “мир” мали одне походження, а тому цим римські юристи підкреслювали властивість договору досягати згоди, миру між людьми.

Разом із тим, в загальному та більш нейтральному сенсі для позначення угоди, договору використовувалось слово “conventio”, - тобто те, про що домовилися, дійшли до чогось “із різних покликань душі”, зійшлися в одному рішенні. В цьому смислі “conventio” близько до слова “convenire” - так казали про тих, хто “збирається й сходиться з різних місцин в одному місці”.

Зрештою, ще одним латинським словом, яке можна перекласти на українську мову як “договір”, є слово “contractus”. Вірогідно, воно є поєднанням слів “contra” й “actus” - взаємна, обопільна дія або вимога, - вимога, яку можна примусити до виконання. В сучасних словниках, проте, "contract" пов'язують зі старофранцузьким "contrahere" — "збиратися разом, поєднуватися", - хоч, звісно, термін є саме латинським, з огляду на його використання римськими правниками. Цей термін виникає в римському зобовʼязальному праві щодо тих угод, які забезпечувались позовним захистом, і використовується у звʼязку із зазначенням джерела, з якого виникає зобовʼязання - “obligatio ex contractu”, поряд із “obligatio ex delicto” (зобовʼязання із делікту). Як вбачається, вже в римському праві визначились ті “відтінки”, які може й зараз набувати договір, залежно від обставин його виникнення чи виконання.

Види угод в цивільному праві Риму

Класичні уявлення римлян містили багатоманітні типології угод чи договорів, серед яких насамперед виокремлювали поділ їх на односторонні та двосторонні, або багатосторонні. Такий поділ повʼязували із наявністю волі або однієї особи, або двох чи декількох, самостійних по відношенню один до одного, супротивних волевиявлень. Іншою важливою класифікацією договорів в цивільному праві було визначення договорів як відплатних – спрямованих на користь іншої особи та на відповідну відплату чи винагороду з боку такої іншої особи в бік першої (купівля-продаж, наймання), або на придбання із зобовʼязанням (позика); а також безвідплатних, які надають вигоду без відплати (дарування, призначення спадкоємця). Форма договору також мала першорядне значення для римського права. Особливим типом договорів була стипуляція – усний договір в цивільному праві, який передбачав встановлення зобовʼязання шляхом деякої прийнятої словесної формули.

Зміст контракту в англійському праві. Об'єктивна теорія контракту

Дещо інше значення договір набуває в англійському праві. В силу свого більшого прагматизму, англійське право прагнуло надавати форму тим правовим концепціям, які мали суто практичне застосування, а тому вимоги до форми й змісту контракту зʼявляються як результат трактування та оцінки суддями правової сутності реальних дій та вчинків. Юридичне регулювання англійського контракту, не використовуючи численні теоретичні визначення, має натомість можливо, не менш змістовний характер. Контрактом є надання особою певної обіцянки чи виконання, які своєю чергою прийнято іншою особою — вважається, що ця інша особа "покладається" на таку обіцянку чи виконання, й навзаєм надає власну обіцянку чи виконання. Саме взаємність з боку сторін становить ключовий елемент кожного контракту — зустрічне задоволення (consideration). Тут згода сторін, нібито, відходить на другий план, поступаючись місцем саме практичному боку відносин – безпосередньому наданню форми певній обіцянці та покладанню на неї.

Обмін обіцянками між сторонами є підставою для покладання кожної з них на виконання обіцянки іншою стороною, - це, із дотриманням правил щодо зустрічного задоволення, щодо чіткості та змістовної завершеності, щодо наявності мети створити юридичні наслідки, - і стає контрактом, в розумінні англійського права. Як вбачається, правова конструкція не ставить наголос на згоді, бажанні сторони укласти договір, її суб'єктивному намірі, який вона має при цьому. Англійські правила використовують той принцип, що зміст контракту повинен тлумачитися у спосіб, в який би його розуміла в такій ситуації кожна розумна особа. Такими є загальні риси так званої "Обʼєктивної теорії контракту". Можливо, це дозволяє уникнути надання договору дещо ідеалізованих "характеристик", які властиві римському та континентальному праву. Вочевидь, такий підхід заслуговує на увагу перш за все тому, що багато бізнес-суб'єктів для врегулювання контракту або спорів у зв'язку із ним, якщо такі суб'єкти належать до різних країн, віддають перевагу саме англійському праву. Сучасне англійське контрактне право, визнає, однак, і ті конструкції, які походять з континентального права, зокрема в працях англійських юристів часто можна побачити й "вираження згоди сторін", як характеристику контракту. Це, однак, не суперечить Об'єктивній теорії, яка продовжує бути "стрижнем" англійського контракту.

Англійське право не надає великого значення класифікації договорів, як це робить право континентальне. Правове значення для судді має не вид контракту, а самий факт його існування, й відповідність повʼязаних із ним обставин практичним вимогам, принципам, тестам. Оскільки обіцянка сама по собі не обовʼязково означає виникнення контракту, в англійському праві існування контракту підтверджується двома основними засобами: зустрічного задоволення, а також особливою формою - “контракт за печаткою” (by deed). Ці засоби насамперед мають значення у звʼязку із судовим захистом, що надається стороні, у випадку порушення контракту іншою стороною. Контракт за печаткою може бути здійснений у відношенні до будь-якої дії, - у такий спосіб особа фіксує свою обіцянку, - засобом, який приймається й правом, і судом як “абсолютний” спосіб підтвердження обіцянки. В інших випадках, наявність контракту підтверджується зустрічним задоволенням, яке має вираз у вигляді або отримання особою будь-якого блага від іншої сторони, або зазнання такою другою стороною певного “ускладненого” положення, витрат, для отримання обіцяного. Наявність зустрічного задоволення, навіть у тих випадках коли відсутній письмовий контракт, є доказом факту існування такого контракту в суді. Своєю чергою, навіть письмово оформлена обіцянка, за відсутності зустрічного задоволення від кредитора, договором в суді визнана не буде.

Найпростішим прикладом контракту, який має зустрічне задоволення, є будь-який відплатний контракт, за яким одна сторона надає річ, а інша, навзаєм, сплачує гроші. Оскільки такий договір має взаємний характер, і одна й інша сторона стає боржником в тому відношенні, в якому нею надана власна обіцянка, й кредитором – у відношенні обіцянки другої сторони. В цьому звʼязку покупець речі, як кредитор, надає зустрічне задоволення – оплату. Продавець натомість, як кредитор у відношенні до сплати грошей, надає зустрічне задоволення – безпосередньо річ.

Договір в цивільному праві Німеччини

Німецьке право, у звʼязку із рецепцією римського права, може певною мірою вважатися його спадкоємцем і наступником. Концепція договору набула в німецькому праві подальшого теоретичного вивчення й поглиблення свого технічного та класифікаційного апарату. Один з найвідоміших німецьких юристів Ф.К. Фон Савіньї дає таке визначення договору: “Договір взагалі є угода декількох осіб, яка визначає їх юридичне ставлення у формі вираження загальної волі. Договір може як започатковувати, так і припиняти окремі зобовʼязання.”

Як основу для визначень та класифікацій, німецькі юристи приймають доктрину зобовʼязання, а отже договір має, в їх розумінні, зобовʼязальну та майнову природу. Предметом майнового цивільноправового договору є річ (майно), у звʼязку із якою виникає зобовʼязання особи, субʼєкта. З цим повʼязаний поділ договорів на односторонні, в яких зобовʼязанню одної особи (боржника) відповідає вимога іншої (кредитора), - такими, наприклад, є позика та дарування, та двосторонні – коли кожна сторона є й кредитором, й боржником одночасно, проте щодо різних дій. Дії такі мають, при цьому, безпосередній звʼязок, - такий що одна з них існує для іншої й поряд із нею, а разом такі дії складають дві частини одного юридичного правочину. Видами двосторонніх договорів в цивільному праві є купівля-продаж, найм майна, наймання робіт та послуг (підряд та надання послуг). Савіньї виокремлює ще й “середній” тип договорів, які за своєю природою та метою односторонні, однак надалі з них може виникнути двостороннє зобовʼязання, яке не було початковою метою. Такими є позичка, зберігання, доручення.

Класифікація договорів в німецькому праві

Класифікація договорів в цивільному праві Німеччини використовується дуже активно, зокрема поширеною є та, яка застосована для групування статей видатного Німецького цивільного уложення 1896 (BGB), де договори являють собою одну з груп зобов'язань. Так, до тієї групи зобовʼязань, яку становлять власне договори, відносяться правочини щодо обміну благами:

1. правочини з обміну речами – купівля й міна, дарування;
2. правочини з обміну силами й послугами – найм і оренда (договір оренди в цивільному праві Німеччини є підвидом найму), позичка, позика, наймання послуг, підряд, посередництво, повідомлення про призначення винагороди, доручення, ведення чужих справ, зберігання;
3. правочини мінового характеру, повʼязані із ризиком - страхування, іпотека.

Договірну природу мають й деякі інші групи зобов'язань, таких як поєднання майна – товариство, а також зобовʼязання з боргових документів.

Свобода договору в сучасному праві

В усі часи будь-який комерційний договір був насамперед інструментом торгівлі та обміну. Зазвичай, для уникнення прикрих суперечок стосовно умов договору, які могли позбавити торгівця можливості досягти угоди та отримати прибуток, практика диктувала найбільш розумні, з комерційних причин, умови договорів. Такі обґрунтовані "комерційні причини" часто набували сили звичаю, тобто ставали звичайними, поширеними та переважними в певній сфері чи на певній території, що не була обмежена кордонами держав чи міст. Міжнародна торгівля завжди була рушієм розвитку та статку як для торгівців, так і для влади, яка мала над ними юрисдикцію, зокрема й повноваження обкладати та збирати податки від торгівлі. Зазвичай державна влада завжди залишала торгівцям свободу в тому, як саме їм укладати договори та які умови в них включати, оскільки, зрештою, в такій свободі був обопільний інтерес. В загальному сенсі вона передбачає можливість наповнювати договір умовами, прийнятими на власний розсуд сторін, за їх згодою.

Свобода договору чи "автономія сторін" договору — центральний принцип договірного права в будь-якій країні з ринковою економікою. Водночас свобода договору обмежується тими правилами, які становлять імперативні приписи норм права, що застосовується для регулювання договору. В континентальних системах, часто для укладання договору, необхідно обов'язково врегулювати низку положень, що вважаються необхідними (істотними) для того, щоб договір набув сили. За відсутності згоди сторін щодо таких положень, договір не є укладеним. Перелік таких положення залежить від виду договору, й може прямо визначатися в законодавчих актах. Натомість істотні положення в такому сенсі невідомі в англійському праві, - тут альтернативами є правило, що кожний контракт має бути чітким та змістовно завершеним, обов'язкова наявність зустрічного задоволення, а також визначення імпліцитних положень для контрактів певного роду — тобто положень, які не визначені сторонами прямо під час укладання контракту, однак з певних підстав вважаються частиною контракту також.

Свобода договору також має прояв у можливості укладення змішаного договору, який містить у собі елементи декількох типів договорів, укладення так званих “нейменованих” договорів – тобто договорів, конструкція яких законодавством не передбачена. В англійському праві, власне, із відсутністю регламентацій законодавства саме щодо типологій контрактів та істотних положень, таке єднання дуже поширене.