Договір в різних правових системах
2020-02-15
Інші статті в розділі:
Застосування 'bona fides' в контрактному праві різних правових систем
Теоретичні моделі розвитку права
Договір, як двосторонній чи багатосторонній правочин, відомий здавна. Мабуть перші договори люди укладали тоді, коли в первісному суспільстві виникла потреба поділити здобич так, аби нікого не обділити, бо обділений міг болюче вразити кийком. Із розвитком торгівлі договір набуває дуже важливого значення, оскільки виникає потреба зафіксувати умови обміну. Сперш усні договори, потім, - із подальшим поглибленням розвитку суспільного укладу, – письмові договори, стають регуляторами відносин між племенами, а зрештою й державами. Вже в римському праві була значна, за ступенем опрацьованності, доктрина, згідно до якої договір (“conventio”,”pactum”,”contractus”) вважали угодою двох чи декількох сторін про виникнення, перенесення, припинення, збереження, зміну якогось права.
Договір в римському праві
В тексті Дигест Юстиніана зустрічається таке визначення угоди (pactum), надане Ульпіаном (2, XIV, § 2) : “угода – це співпадіння бажань двох чи декількох осіб про одне й те ж і їх згода”. “Справедливість цього едикту” - мовиться у поясненні, - “випливає з самої природи. Бо що більш відповідає людської чесноті, ніж дотримуватися того, про що вони (люди) домовилися.” Як слідує, слова “pactum, pactio” і “pax” - “мир” мали одне походження, а тому цим римські юристи підкреслювали властивість договору досягати згоди, миру між людьми.
Разом із тим, в загальному та більш нейтральному сенсі для позначення угоди, договору використовувалось слово “conventio”, - тобто те, про що домовилися, дійшли до чогось “із різних покликань душі”, зійшлися в одному рішенні. В цьому смислі “conventio” близько до слова “convenire” - так казали про тих, хто “збирається й сходиться з різних місцин в одному місці”.
Зрештою, ще одним латинським словом, яке можна перекласти на українську мову як “договір”, є слово “contractus”, що є поєднанням слів “contra” й “аctus”, “actio”, - взаємна, обопільна дія або вимога, - вимога, яку можна примусити до виконання. Цей термін виникає в римському зобовʼязальному праві по відношенню до тих угод, які забезпечувались позовним захистом, і використовується у звʼязку із зазначенням джерела, з якого виникає зобовʼязання - “obligatio ex contractu”, поряд із “obligatio ex delicto” (зобовʼязання із делікту). Як вбачається, вже в римському праві визначились ті “відтінки”, які може й зараз набувати договір, в залежності від обставин його виникнення.
Види договорів в цивільному праві Риму
Класичні уявлення римлян містили багатоманітні типології договорів, серед яких, насамперед, виокремлювали поділ їх на односторонні та двосторонні, або багатосторонні. Такий поділ повʼязували із наявністю волі або однієї особи, або двох чи декількох, самостійних по відношенню один до одного, супротивних волевиявлень. Іншою важливою класифікацією договорів в цивільному праві було визначення договорів як відплатних – спрямованих на користь іншої особи та на відповідну відплату чи винагороду з боку такої іншої особи в бік першої (купівля-продаж, найм), або на придбання із зобовʼязанням (займ); а також безвідплатних, які надають вигоду без відплати (дарування, призначення спадкоємця). Форма договору також мала першорядне значення для римського права. Особливим типом договорів була стипуляція – усний договір в цивільному праві, який передбачав встановлення зобовʼязання шляхом деякої прийнятої словесної формули.
Зміст договору в англійському праві
Дещо інше значення договір набуває в англійському праві. В силу свого більшого прагматизму, англійське право прагнуло надавати форму лише тим правовим ідеям, які мали практичне застосування, а тому така форма зʼявлялася як результат трактування та оцінки суддями правової сутності реальних дій та вчинків. Так, англійський договір, не оперуючи багаточисельними словесними та теоретичними визначеннями, має, натомість, можливо, більш глибокий за змістом склад. Договором є надання особою певної обіцянки, яку прийнято іншою особою, навзамін зустрічного завдоволення (consideration). Тут згода сторін, нібито, відходить на другий план, поступаючись місцем саме практичному боку договірних відносин – безпосередньому наданню форми певній обіцянці.
Об'єктивна теорія договору
Обмін обіцянками між сторонами є підставою для розрахунку кожної з них щодо виконання обіцянки іншою стороною, - це, за умови присутності зустрічного завдоволення, і стає договором, в розумінні англійського права. Такими є загальні риси так званої обʼєктивної теорії договору. Як вбачається, правова конструкція не ставить наголос на згоді й бажанні сторони укласти договір, натомість надає перевагу прийнятті іншою стороною обіцянки, як засобу вираження особою своєї волі, що, в цілому, дозволяє уникнути надання договору дещо ідеалізованих характеристик, які властиві римському та континентальному праву. Проте, така конструкція, в класичному розумінні, є достатньо громіздкою, а доктрина “consideration” залишається красивим винахідом англійського права. Сучасне англійське договірне право, в звʼязку із глибоким усталенням міжнародних економічних звʼязків і тиском континентальних правових ідей, набуває деякі змішані риси, - зокрема визнає дефініцію договору як ”вираження згоди сторін”.
Типология договорів в англійському праві
Англійське право не надає великого значення класифікації договорів, як це робить право цивільне (континентальне). Правове значення для судді має не вид договору, а самий факт його існування, й відповідность повʼязаних із ним обставин напрацьованим практичним вимогам. Оскільки обіцянка сама по собі не обовʼязково означає виникнення договору, в англійському праві існування договору підтверджується двома основними засобами: особливою формою - “договір за печаткою”, й наявністю зустрічного завдоволення. Ці засоби, насамперед, мають значення у звʼязку із судовим захистом, що надається стороні договору, у випадку його порушення іншою стороною. Договір за печаткою може бути здійснений у відношенні до будь-якої дії, - у такий спосіб особа фіксує свою обіцянку, - засобом, який приймається й правом, і судом як “абсолютний” спосіб підтвердження обіцянки. В інших випадках, наявність договору підтверджується зустрічним завдоволенням, яке має вираз у вигляді або отримання особою будь-якого блага від іншої сторони, або зазнання такою другою стороною певного “ускладненого” положення, витрат, для отримання обіцяного. Наявність зустрічного завдоволення, навіть у тих випадках коли відсутній письмовий договір, є доказом факту існування в суді. В свою чергу, навіть письмово оформлена обіцянка, за відсутності зустрічного завдоволення від кредитора, договором в суді визнана не буде.
Приклад договору із зустрічним завдоволенням
Найпростішим прикладом договору в цивільному праві, який має зустрічне завдоволення, є будь-який відплатний договір, за яким одна сторона надає річ, а інша, навзайм, сплачує гроші. Оскільки такий договір має взаємний характер, і одна й інша сторона стають боржниками в тому відношенні, в якому нею надана власна обіцянка, й кредиторами – у відношенні обіцянки другої сторони. В цьому звʼязку покупець речі, як кредитор, надає зустрічне завдоволення – оплату. Продавець натомість, як кредитор у відношенні до сплати грошей, надає зустрічне завдоволення – а саме річ.
Поняття договору в цивільному праві Німеччини
Німецьке право, в звʼязку із глибинним рецепіюванням римського права, є його спадкоємцем і наступником. Концепція договору набула в німецькому праві подальшого теоретичного вивчення й поглиблення свого понятійного, технічного та класифікаційного апарату. Один з найвідоміших німецьких юристов-теоретиків Ф.К. Фон Савіньї дає таке визначення договору: “Договір взагалі є угода декількох осіб, яка визначає їх юридичне ставлення у формі вираження загальної волі. Договір може як народжувати, так і припиняти окремі зобовʼязання.”
Зміст та види договорів в німецькому праві
Приймаючи у якості своєї основи доктрину зобовʼязання, договір має, в розумінні німецьких юристів, зобовʼязальну та майнову природу. Предметом кожного майнового договору в цивільному праві є річ (майно), в звʼязку із яким виникає зобовʼязання особи, субʼєкта. Із цим повʼязаний поділ договорів на односторонні, в яких зобовʼязанню одної особи (боржника) відповідає вимога іншої (кредитора), - такими, наприклад, є позика та дарування, та двосторонні – коли кожна сторона є й кредитором, й боржником одночасно, проте щодо різних дій. Дії такі мають, при цьому, безпосередній звʼязок, такий що одна з них існує для іншої й поряд із нею, а разом складають дві частини одного юридичного правочину. Такими видами договорів в цивільному праві є купівля-продаж, найм, найм робіт та послуг (підряд та надання послуг). Спираючись на римське право, Савіньї виокремлює ще й “середній” тип договорів, які за своєю природою та метою односторонні, однак в подальшому з них може виникнути двостороннє зобовʼязання, яке не було початковою метою. Такими є позичка, зберігання, доручення.
Классифікації договорів в німецькому праві
Достатньо зручною є класифікація договорів в цивільному праві Німеччини, на підставі якої сгруповані ті статті Німецького цивільного уложення, які стосуються окремих видів зобовʼязань. Так, до першої групи зобовʼязань, які й являють собою договори, відносяться правочини щодо обміну благами:
- правочини із обміну речами – купівля й міна, дарування.
- правочини із обміну силами й послугами – найм і оренда (договір оренди в цивільному праві Німеччини є підвидом найму), позичка, позика, найм послуг, підряд, посередництво, повідомлення про призначення винагороди, доручення, ведення чужих справ, зберігання;
- правочини мінового характеру, повʼязані із ризиком - страхування, іпотека.
Іншими групами зобовʼязань, що також мають договірну природу, є поєднання майна – товариство, а також зобовʼязання з боргових документів.
Інші особливості сучасного договірного права
Велике значення має доктрина свободи договору. В загальному сенсі вона передбачає можливість наповнювати договір умовами, прийнятими на власний розсуд сторін, за їх згодою. Однак така свобода може обмежуватись. В континентальній системі, під час складення договору, необхідно мати уявлення про ті обовʼязкові умови, які мають бути до нього внесені й враховані. В противному випадку, при відсутності таких умов, договір може бути визнано недійсним, у звʼязку із недосягненням сторонами згоди за всіма передбаченими істотними умовами. Свобода договору також має прояв у можливості укладення змішаного договору, який містить у собі елементи декількох типів договорів, укладення так званих “неіменованих” договорів – тобто договорів, конструкція яких законодавством не передбачена.
Зрештою, попри багатоманіття договорів в цивільному праві, всі вони мають загальні властивості, які можуть бути використанні із належною користю. Треба відмітити, що грамотно складений і зорієнтований на реалізацію практичних цілей договір, є в своєму роді підгрунтям для міцності й надійності відносин. Розуміючи його загальну природу, можна знаходити необхідний баланс між юридичною формою і реальною діловою практикою.
