Англійське право (короткий путівник)

Англійське договірне право (Contract Law)

Інші статті в розділі:

Англійське контрактне право. Короткий путівник (посібник)

2.1. Пропозиція та акцепт

Основними традиційними елементами, необхідними для укладення контракту в англійському договірному праві, є пропозиція, акцепт, намір створити юридичні наслідки та зустрічне завдоволення.

За загальним правилом, угода за контрактом досягнута, коли прийнята (акцептована) пропозиція або коли сторонами підписаний документ, що містить узгоджені умови. Проте існують й інші шляхи досягнення угоди, наприклад, коли учасники спортивних змагань погоджуються, безпосередньо між собою, дотримуватися правил таких змагань.

Пропозиція – вираження, словами чи поведінкою, готовності бути повʼязаним певними умовами, якщо особа, якій така пропозиція зроблена, її прийме.

Прийняттям пропозиції (акцептом) є вираження, словами або поведінкою, згоди на пропозицію – тобто на запропоновані пропозицією умови. Акцепт, для того, щоб бути таким – тобто бути дійсним, має бути недвозначним та безумовним. Принцип, за яким акцепт, щоб бути дійсним, повинен чітко кореспондувати умовам пропозиції, інколи іменується “правилом зеркального відображення” (“mirror image rule”). Відповідь на пропозицію, яка містить нові або змінені умови, стає зустрічною пропозицією, що руйнує початкову пропозицію, звільняє від первісної обіцянки особу, яка її надала.

Пропозиція скасовується, тобто не є більше можливою для акцепту, у випадках:

• відкликання особою, яка її зробила (що дозволяється лише до моменту акцепту пропозиції адресатом);
• відхилення особою, якій її зроблено (що може, зокрема, бути у формі зустрічної пропозиції);
• спливу часу (яке може мати місце як із спливом визначеного в пропозиції строку, так і з завершенням обгрунтованого чи розумного строку, якщо прямо в пропозиції час для відповіді не визначений).

2.2. Комунікація. “Поштове правило”

Акцепт, за загальним правилом, має бути прокомунікований особі, яка надала пропозицію (а отже, отриманий цією особою), - мовчання (із одночасним не здійсненням передбачених пропозицією дій) не може вважатися прийняттям пропозиції (Felthouse v Bindley (1863) 142 ER 1037). Проте особа, що надала пропозицію може прямо відмовитися від необхідності направлення їй акцепту, тоді акцептом буде безпосередньо вчинення передбаченої пропозицією дії. Правило, щодо необхідності прокомунікувати акцепт, може бути також змінено, й така зміна буде підтримана судом, коли існує ризик не отримання листа з причин, повʼязаних із особою, яка надала пропозицію.

Загальне правило щодо необхідності прокомунікувати акцепт, змінюється, зокрема, у такому випадку – акцепт поштою вважається зробленим, якщо повідомлення, із належними реквізитами адресата, надане поштовій службі для відправлення – так зване “поштове правило” (“postal rule”). Вперше “поштове правило” було сформульвано у справі Adams v Lindsell (1818) 1 B & Ald 681.

Натомість, “поштове правило” діє лише по відношенню до акцепту. У ситуації, коли акцепт наданий до поштової служби для відправлення, проте особа, що зробила пропозицію, відкликає пропозицію також шляхом надіслання поштового повідомлення – для такого відкликання потрібно щоб повідомлення про відкликання було безпосередньо отримано акцептантом раніше ніж акцепт переданий до пошти.

Існують певні труднощі щодо визначення дійсності акцепту при його відправленні із застосуванням технічних засобів – факсів, телексів, електронної пошти. Наприклад, у справі Brinkibon v Stahag Stahl [1983] 2 AC 34 суддя визначив, що акцепт, який був надісланий телексом в вечірній час, коли офіс, де цей телекс мали прийняти, вже зачинився, вважатиметься надісланим наступного дня, коли офіс відчинився зранку. Отже, судовою практикою створений прецедент, за яким повідомлення, надіслані протягом часу роботи офісу (робочого часу), є дійсними в день надіслання, оскільки вважається, що відправник здійснив всі належні від нього заходи для того, щоб особа, якій повідомлення адресоване, його отримала (Tenax Steamship Co Ltd v The Brimnes (Owners) (The Brimnes) [1975] QB 929), або, в іншому випадку - якщо повідомлення було надіслано поза часом роботи офісу, - першого наступного робочого дня(Mondial Shipping and Chartering BV v Astarte Shipping Ltd [1995] CLC 1011). Це правило стосується й повідомлень електронною поштою (Thomas v BPE Solicitors [2010] EWHC 206).

2.3. Односторонні та двосторонні контракти

Пропозицію потрібно відрізняти від “запрошення до угоди”, яка є вираженням, словами чи поведінкою, готовності вести перемовини. Зазвичай запрошенням до угоди є:

• демонстрація товару для продажу;
• рекламування товару для продажу, в тому рахунку шляхом відповідного оголошення;
• запрошення до тендеру.

Однак, в певних випадках, оголошення може бути розцінено як “одностороння пропозиція”, а не як “запрошення до угоди”. Одностороння пропозиція має місце, коли сторона обіцяє сплатити гроші чи виконати певні дії, якщо хтось зробить певні дії, чи утримається від певних дій (щось схоже на “обіцянку винагороди” у континентальному праві). У такому випадку жодної обіцянки з боку будь-якої іншої сторони немає, - лише особа, яка зробила пропозицію, є повʼязаною контрактом, а отже такий контракт є одностороннім. Проте, зобовʼязання сторони набуває чинності (активується), коли інша сторона акцептує пропозицію виконанням – в такому випадку всі формальні ознаки контракту будуть наявні (різниця між “запрошенням до угоди” та “односторонньою пропозицією” визначена, зокрема, у справі Carlill v Carbolic Smoke Ball Company Ltd [1893] 1 QB 256).

Відповідно, “двостороннім” є контракт, в якому здійснюється обмін обіцянками безпосередньо на етапі його укладення, тобто “обіцянка на обіцянку”.

В односторонньому контракті правило щодо необхідності прокомунікувати акцепт не застосовується. Пропозиція приймається цілком шляхом відповідної дії чи утримання від неї.

2.4. “Боротьба форм”

Труднощі щодо відповідності акцепта й пропозиції виникають, зокрема, коли обидві сторони використовують завчасно приготовані контрактні (стандартні) форми, що містять конкретні умови, на яких сторона погоджується укласти контракт. Ситуацію, коли кожна сторона під час укладення контракту посилається на умови, які містяться у власній контрактній (стандартній) формі, часто називають “боротьбою форм” (“battle of forms”).

Наприклад, А пропонує Б укласти контракт на умовах, які викладені у доданій до пропозиції формі. Б приймає пропозицію А, проте на умовах, які викладені Б у власній формі. Стандартні форми сторін (та умови, які в них містяться) конфліктують – тобто не є ідентичними. На цьому етапі контракт не укладено, оскільки пропозиція і акцепт невідповідні, - кожна наступна комунікація є “зустрічною пропозицією”. Практика свідчить, що якщо, на якомусь етапі, сторона поведінкою продемонструє виконання – вважатиметься, що контракт укладений на умовах останньої пропозиції, отриманої такою стороною. У справі British Road Services v Arthur V. Crutchley Ltd [1968] 1 WLR 811, позивачі здійснили доставку партії віскі відповідачам для зберігання. Водій передав відповідачам документ про доставку, який містив “умови зберігання”, запропоновані позивачами. Цей документ був проштампований відповідачами як “Отримано на умовах [відповідачів]”. Оскільки після цього товар був переданий на зберігання, судом було визначено, що зустрічна пропозиція відповідачів була прийнята, а тому контракт був укладений на умовах відповідачів, а не позивачів.

В разі відсутності узгодженої (!як зазначено вище, виконання свідчить про таке узгодження) редакції контракту на основі включення стандартних форм сторін, контракт не буде вважатися укладеним.

Крім того, в деяких випадках, узгоджена позиція може бути визначена на підставі умов окремих законодавчих актів (наприклад Sale of Goods Act 1979) – в ситуаціях, коли сторони на них посилаються (GHSP Inc v AB Electronic Ltd [2010] EWHC 1828).

2.5. Зустрічне задоволення (“consideration”)

Як зазначалось, зустрічне задоволення (“consideration”) в англійському договірному праві вважається одним з тих формальних елементів, наявність якого у відносинах сторін є обовʼязковою для виникнення контракту. Виключенням є контракти “by deed”, які укладаються у суворо визначеній формі, а тому не потребують, для того щоб бути чинними, наявності зустрічного задоволення.

Отже, зустрічне задоволення – дії (або утримання від дій) чи обіцянка дій (обіцянка утриматись від дій), які пропонуються однією стороною угоди, та приймаються іншою, як мотив для дій чи обіцянки такої іншої сторони.

Доктрина зустрічного задоволення в англійському праві (до речі, в Шотландії, яка має власну правову систему, що є певним “міксом” загального та континентального права, ця доктрина не застосовується) використовується дуже давно, проте, остаточно сформувалась в 19-20 ст.ст., - перші термінологічні визначення наводяться в справах Tweddle v Atkinson (1861) 121 ER 762, Currie v Misa (1875) LR 10 Ex 153, Dunlop v Selfridge [1915] AC 847. Зокрема, в останній справі суддя зазначає наступне: “Дія чи утримання від дії, або обіцянка їх, - ціна, за яку придбавається обіцянка іншої сторони, й обіцянка, надана таким чином, є юридично забезпечуваною.” Тобто, безоплатних контрактів, в яких одна сторона має лише обовʼязок, а інша - лише право вимоги, англійська правова система, на відміну від континентального права, не визнає.

Існує декілька правил надання зустрічного задоволення:

• задоволення має походити з обіцянки саме сторони контракту;
• задоволення не може бути “минулим”;
• задоволення повинно бути, - проте не обовʼязково повинно бути адекватним.

Перше правило, на практиці означає, що зустрічне задоволення не може надаватись третьою особою. Тобто, сторона, яка отримує щось внаслідок обіцянки, може примусити таку обіцянку до виконання, лише якщо вона сама надала власну обіцянку (не інша особа за неї). Якщо, наприклад, контракт укладений між особами на користь третьої, то така третя особа не може примусити його до виконання, оскільки не давала власної обіцянки чи не виконувала дій в межах контракту (однак, треба мати на увазі, що наразі існує певна регламентація таких відносин, введена із прийняттям Contracts (Rights of Third Parties) Act 1999).

Для розуміння правила щодо “минулого” задоволення, потрібно відзначити три “типи” зустрічного задоволення:

• задоволення “до виконання” (“executory”) – тобто стороною надається обіцянка виконати дію у майбутньому;
• “виконуване” (“executed”) – дія виконується під час укладення контракту в обмін на обіцянку чи дію іншої сторони;
• “минуле” задоволення (“past”) – дія, вже є виконаною, й у відповідь на таку виконану дію інша сторона дає власну обіцянку.

Отже, якщо обіцянка надана у відповідь на дію, яка виконана в минулому, примусити таку обіцянку до виконання в суді неможливо. Але і з цього правила є виключення, які сформульовані судовими висновками у справах Re Casey’s Patents [1892] 1 Ch 104, Pao On v Lau Yiu Long [1980] AC 614, - минуле задоволення є можливим, якщо:

• минула дія виконувалась на запит другої сторони (сторони, яка надає обіцянку);
• сторони, на момент виконання дії, розуміли та мали на увазі, що така дія не є безкоштовною, а виконується за майбутню плату чи винагороду;
• платіж, або винагорода, мали б бути юридично зобовʼязальними, якби вони були зроблені у відповідь на дію.

Нарешті, задоволення має мати певну вартість, й будь-яка вартість вважається достатньою для виникнення контракту. Суди, в цих випадках, не визначають, чи відповідає сплачена ціна справедливій чи ринковій – а дотримуються правилу “вартості зернини” (“value of a peppercorn”).

Проте, що стосується виконання дії, - така дія має дійсно мати характер втрати для сторони, яка її виконує, й втрата має бути повʼязана саме із контрактом. Зокрема, задоволення не визнається, якщо сторона виконує дію, виконати яку вона була зобовʼязана вже, поза контрактом (в свою чергу, таке правило має кілька виключеннь, у випадку якщо має місце перевищення меж обовʼязку).

Цікавим є також правило, щодо визначення задоволення достатнім, у випадках часткової сплати боргу. Визначальним, в цих випадках є судове рішення Pinnel’s Case (1602) 5 Co Rep 117a (“Pinnel`s Case”), за яким часткове погашення боргу має наслідком “погашення” обовʼязку щодо сплати всієї суми, якщо:

• частковий платіж, на вимогу кредитора, сплачений раніше ніж було узгоджено контрактом;
• якщо кредитор погодився замість сплати грошей отримати майно (вартість майна не обовʼязково має дорівнювати розміру боргу);
• якщо сплата боргу, на вимогу кредитора, відбувається в місці іншому, ніж було узгоджено контрактом.

В цих випадках, згідно із доктриною зустрічного задоволення, боржник надає кредитору зустрічне задоволення за рахунок певних “додаткових втрат” при виплаті боргу, а тому часткова виплата боргу доповнюється такими втратами, й повний розмір боргу вважатиметься сплаченим.

2.6. Зобовʼязальна відмова від права (“promissory estoppel”)

Певним доповненням умов щодо зустрічного задоволення є доктрина зобовʼязальної відмови від права (“promissory estoppel”), що застосовується при розгляді справ згідно до права справедливості (“equity”). Основні її правила були окреслені у справі Central London Property Trust v High Trees House Ltd [1947] KB 130, та інших.

Згідно цієї доктрини, обіцянка сторони відмовитись від свого права (чи не застосовувати право) (“to waive”) може бути визнана юридично зобовʼязальною, навіть за відсутності зустрічного задоволення. Відмова від права може бути визнана зобовʼязальною, якщо:

• сторона дала чітку та недвозначну обіцянку другій стороні відмовитись (чи не застосовувати) своє право (Collin v Duke of Westminster [1985] QB 581);
• така друга сторона, на цю обіцянку поклалася, що мало прояв у певній поведінці, - необовʼязково у втратах (W J Alan Co Ltd v El Nasr Export and Import Co [1972] 2 QB 189);
• надання обіцянки не сталося внаслідок примусу чи іншої нечесної поведінки з боку другої сторони.

При цьому, відмова від права не скасовує таке право взагалі, а лише зупиняє (Tool Metal Manufacturing Co v Tungsten Electric Co Ltd [1955] 1 WLR 761).

Потрібно відзначити, що зобовʼязальна відмова є принципом права справедливості (Law of Equity), а тому застосовується при розгляді справ англійськими судами на підставі права справедливості. В свою чергу, при розгляді справ на підставі права справедливості, серед інших особливостей, діють певні принципи, невластиві Загальному праву (Common Law). Так, зокрема, діє принцип “справедливість – щит, а не меч” (“equity is a shield, not a sword”), - а отже зобовʼязальна відмова застосовується лише як захист, - її забезпечення не може стати самостійним предметом позову, не може створювати нові права (Combe v Combe [1951] 2 KB 215). Крім того, при розгляді справи судами на підставі права справедливості діє принцип “чистих рук” (“сlean hands”) – сторона, що захищається проти застосування справедливості, може аргументувати (і має довести це доказами) свій захист тим, що друга сторона відносин діяла неетично або нечесно (“той, хто шукає захисту справедливості, має сам діяти справедливо”).

Використана література

Burrows, Andrew. A Restatement of the English Law of Contract. Oxford University Press, 2016.

McKendrick, Ewan. Contract Law Texts, Cases, and Materials. Oxford University Press, 2010.

Finch, Emily and Fafinsky Stefan. Contract Law. Pearson Education Limited, 2017.

Pollock, Frederick. Principles of Contract: a Treatise on the General Principles Concerning the Validity of Agreements in the Law of England. Eight edition, London, Stevens and Sons, Limited, 1911.

Charman, Mary. Contract Law. Willan Publishing, 2007.