СЕКЦІЯ - A.

Інші статті в розділі:

Імпліцитні положення англійського контракту. Акт про купівлю-продаж товарів (Sales of Goods Act) 1979 року

Юрисдикція англійського суду в цивільних та комерційних справах

Англійське контрактне право. Короткий путівник
посібник pdf

Перш за все потрібно зазначити, що англійське контрактне право доктринально пов'язане із Загальним правом (Common law). Суди в межах Права справедливості (Equity), за ексклюзивною юрисдикцією, не розглядають спори щодо укладення, тлумачення чи невиконання контракту. Це, однак, не заважає сторонам спору, який виникає на підставі або в зв’язку із контрактом (наприклад, якщо укладення контракту відбулось через шахрайство, внаслідок оманливого ствердження тощо), звертатися до Права справедливості в тих обставинах, які надають можливість для застосування його засобів захисту як справедливої альтернативи відносно наданих Загальним правом, чи на додаток до них. Для того аби з’ясувати такий досить складний "механізм" співіснування двох "корпусів" англійського права, та, власне, місце Права справедливості у регулюванні англійського контракту, потрібно звернутися до філософського та історичного коріння взагалі такої подільності.

1. Філософське підґрунтя англійського Права справедливості (Equity).

У самому своєму початковому значенні, англійське "equity" походить з латинського "aequum" - фізична "рівність" або "врівноваженість". У такому досить нейтральному смислі справедливість має відношення до балансу або рівноваги; так само як англійське слово "rightness", "правильність" безпосередньо пов'язане зі словом "straightness", "прямолінійність", - "equity" пов'язане із "equality", "рівність". Саме таке розуміння справедливості - "equity" використовується англійцями в етичному контексті. Справедливість - це насамперед "нейтральність" у поведінці, й така нейтральність з погляду англійської культури та філософії права дорівнює чесності та обґрунтованості. Особа діє "справедливо" якщо вона діє обґрунтовано, збалансовано та пропорційно. Поведінка, яка не є збалансованою й нейтральною, найімовірніше за все буде вважатися несправедливою; щобільше, така поведінка скоріше за все буде також виглядати як аморальна та неетична. Таке етичне розуміння "справедливості" - "equity" є надважливим для всієї системи англійського права.

Якщо в соціальному контексті як "equity" позначається морально збалансована поведінка, то в юридичному - "equity" це те, що є обґрунтованим з погляду права, - однак права не позитивного, вираженого в писаному законі, а "права", так би мовити, "абсолютного", "об'єктивного" чи "природного".

Англійська філософія права у зв'язку із цим перш за все посилається на відомий твір Арістотеля "Никомахова етика". В V книзі цього твору Арістотель вказує на чіткий зв'язок, певну тотожність "справедливого" та "пропорційного". Тут потрібно вказати на суттєву різницю в перекладах зазначеної праці Арістотеля. Дуже важливим, з погляду побудови подальших філософських, а із тим, як бачимо, і правових систем, є використовуваний Арістотелем давньогрецький термін "ἐπιείκεια" (epikeia), який в російськомовних, а згодом україномовних джерелах, перекладається як "доброта", "поблажливість". В англомовних джерелах, цей термін має із початку значення "reasonableness", тобто "обґрунтованість", й набуває далі саме форми "equity". Очевидним є зовсім інший "відтінок" змісту 10 розділу V книги, де в англійському варіанті мова йде про співвідношення "equity" (в смислі "абстрактної" справедливості) та "justice" (в смислі "правосуддя", тобто "справедливості" вираженої в певному правовому контексті), тоді як в російському - про співвідношення "доброти" та "правосуддя" (а в українському - "доброти" та "справедливості").

Аналізуючи саме англійський "варіант" "Никомахової етики", можна побачити, що філософським витоком для англійського Права справедливості є такий сенс, вкладений у рядках з 10 розділу цієї книги:

"What causes the difficulty is this; the Equitable is Just, but not the Just which is in accordance with written law, being in fact a correction of that kind of Just. And the account of this is, that every law is necessarily universal while there are some things which it is not possible to speak of rightly in any universal or general statement." "Складність становить саме це; Справедливе означає Правосудне, однак не те Правосудне, яке відповідає писаному закону; тобто, фактично, Справедливе - це корегування Правосудного такого роду. А поясненням для цього є те, що кожен закон обов'язково є універсальним, тоді як існують певні речі, про які неможливо вірно сказати в універсальному чи загальному твердженні."

Отже, за Арістотелем, як його протягом багатьох сторіч розуміє англійська філософія права (й вочевидь не безпідставно), існують дві форми "правового правосуддя" - дистрибутивна та коригувальна. В широкому смислі дистрибутивне правосуддя має відношення до принципів, що визначають певну "колективну пропорційність". Те, що називають англійським "Загальним правом" (Common Law) - є саме таким "дистрибутивним правосуддям".

З іншого боку, колективним правосуддям визначається пропорційність і у приватних, індивідуальних відносинах. Відбувається, так би мовити "переоцінка" колективного правосуддя в межах "індивідуальної" справедливості та чесності. Й таке правосуддя віддзеркалюється не в створенні нових загальних принципів пропорційності, а у корегуванні - "вирівнюванні" конкретних, "індивідуальних" випадків несправедливості.

Для подальшого відстеження напрямку думки англійських філософів права, потрібно звернутися до твору Томи Аквінського "Сума теології". Питання 120 цього визначного твору має відношення саме до згаданого вище перекладеного терміну Арістотеля — "ἐπιείκεια". Тут Святий Тома дає відповідь щодо того "чи є ἐπιείκεια чесно́тою?":

"Відповідаю що, як було сказано вище (II-I, 96, 6) коли ми розглядали закони, - оскільки людські вчинки, до яких мають відношення закони, складені з випадкових одиничних актів і є незліченними у своєму розмаїтті, неможливо скласти такі правові правила, які б охопили кожний окремий випадок. Законотворці під час побудови законів звертають увагу на те, що відбувається зазвичай, проте коли потім закон застосовується до певних випадків, він порушує рівність правосуддя й стає шкідливим для загального добра, яке сам же закон мав за мету. Наприклад закон вимагає аби здане на зберігання було повернуто, оскільки у більшості випадків це є справедливим. Однак цей закон може іноді ставати шкідливим — скажімо якщо божевільний здав на зберігання свій меч, і потім, перебуваючи в стані божевілля, вимагає його повернення, або чоловік вимагає повернення зданого аби битися проти своєї країни. У цих та подібних випадках діяти як диктує закон є поганим, й гарним є відступити від його букви та діяти так, як підказує правосуддя та загальне добро. Це і є мотивом "epikeia", яку ми називаємо справедливістю. Таким чином очевидно, що "epikeia" є чеснотою."

Отже, основним змістом англійської справедливості - "equity", а із нею Права справедливості, що позначається зазвичай як "Equity", з великої літери, є коригувальне правосуддя. Саме правосуддя, головними атрибутами якого є рівність, пропорційність та обґрунтованість, а метою - усунення несправедливості, що може мати місце в разі застосування Загального права в певному індивідуальному випадку. Правила такого правосуддя, як і вся система Права справедливості натепер є дуже регламентованими та розгалуженими, проте вони надають судді власні, зовсім інші, інструменти.

2. Право справедливості як корпус права.

Застосування коригувального правосуддя в англійському праві призвело до виникнення та послідовного розвитку змістовних принципів, які доповнюють Загальне право, пом'якшуючи недоліки дистрибутивного права та правосуддя. Загальноприйнятним в юридичному контексті розумінням "equity" натепер є не абстрактне "відчуття" справедливості, а сприйняття його як змістовного корпусу права, створюваного, починаючи з середньовіччя, канцлерськими судами, окремими від королівських загальних судів, та активно підтримуваного сучасними англійськими судами. Фактично Право справедливості стало таким же, за формою, джерелом правових приписів, яким є і Загальне право. Проте, головною різницею між двома системами є спосіб імплементування кожного окремого правового припису. Принципи справедливості застосовуються відповідно до механізмів, які були створені в межах розгляду справ в канцлерських судах. Найголовнішою рисою таких механізмів є дискреційність їх застосування, тобто застосування на розсуд судді в конкретній справі з огляду на певні наявні обставини "in personam" (пов'язані з конкретною особою), з огляду на так звані "максими справедливості" (Maxims of Equity), з огляду на сутність відносин між сторонами - чи це довірчі, фідуціарні відносини, відносини бенефіціара та тримача трасту, чи на предмет відносин - інтерес заснований на Праві справедливості тощо.

З іншого боку, еволюція "equity" як формалізованого корпусу права, не відкидає початкового зв'язку із загальною справедливістю та правосуддям на її основі. Хоч здебільшого звернення до "equity" має під собою звернення до конкретних принципів, що вже адмініструються судами справедливості, це не відкидає початкового значення "equity" як синоніму такого коригувального правосуддя. Ті принципи, що вже створені, є втіленням такого правосуддя, проте перманентний процес дискреційного адаптування та застосування справедливості до нових форм індивідуальної несправедливості залишається.

В сучасній судовій практиці важливим фактором, який має значення для використання інструментів Права справедливості є "недобросовісність". Суди все більше "розмовляють" мовою сумління, оскільки воно дуже чітко пов'язується з етичною природою справедливості. Недобросовісність, яка існує в певному контексті, стає основним тригером для втручання Права справедливості. Практичні ситуації, в яких найчастіше виявляється така недобросовісність, включають:

• зловживання становищем або відносинами, пов'язаними із трастом або довірою взагалі;
• використання визнаних та загально відомих слабкостей чи вразливостей;
• наполягання на суворому дотриманні суб'єктивного юридичного права в обставинах, в яких це є жорстоким та гнітючим;
• необґрунтована та свавільна відмова виконати юридичне зобов'язання.

Наявність таких елементів відносин найчастіше надає потерпілій стороні підстави звернутися до Права справедливості й до передбачених ним особливих засобів правового захисту, незалежно від того, чи засновані відносини на контракті, чи ні.

Англійське право у питаннях добросовісності не має наперед заготованих "рецептів", якими можуть здаватися норми кодифікованого права систем цивільного права, наприклад такі, якими передбачено обов'язок сторони контракту діяти добросовісно. Однак англійське Право справедливості має розвинену систему правил для усунення недобросовісності взагалі, що з практичного боку має, можливо, більший сенс. Суди використовують надані дискреційні повноваження, віддаючи у питаннях виправлення такої недобросовісності належне "рівності", "пропорційності" та "обґрунтованості", що притаманні Праву справедливості.

Своєю чергою, дискреційність має, так би мовити, два "рівня" застосування. На першому рівні суд має вирішити чи обставини конкретної справи, яка ним розглядається, вимагають взагалі втручання особливих інструментів Права справедливості.

В разі якщо це є потрібним у справі, суд, надалі вирішуючи спосіб дії у зв'язку із таким втручанням, бере до уваги низку факторів:

• тяжке становище відповідача;
• безпідставне зволікання з боку позивача в поданні позову;
• загальну поведінку обох сторін;
• адекватність засобів захисту, наданих Загальним правом;
• відповідність обставинам того засобу захисту за Правом справедливості, який вимагається;
• наслідки застосування такого засобу для обох сторін.

Важливо мати на увазі головну особливість дискреційності Права справедливості. В разі якщо суд в межах Загального права встановлює обґрунтованість позову, позивач матиме право на вжиття визначеного Загальним правом засобу захисту, так би мовити "автоматично", у визначених судом межах. Натомість встановлення фактів, достатніх для використання певного принципу Права справедливості, не гарантує права на вжиття засобу захисту за ним.

3. Максими Права справедливості.

Однією з форм, у яких виявляє себе англійське Право справедливості, є набір узагальнень щодо методології Права справедливості. Це є певним унікальним правовим досвідом, який уособлює собою багатовікову традицію та "юридичну мудрість" англійського права. Узагальнення є відомими як "максими справедливості". Їх можна вважати керівництвами у застосуванні принципів та правил Права справедливості, що використовуються задля спрощення та певної уніфікації таких принципів та правил. З погляду юридичної формалізації, максими походять з судових рішень, в основному дуже давніх, а отже не існує певного документа, яким був би визначений єдиний набір максим, їх, так би мовити, "канонічний" зміст та тлумачення, - окрім того тлумачення, яке вказане у відповідних судових рішеннях. Вивченню максим приділено значну увагу в англійських навчальних курсах, зокрема для суддів, й існує достатньо наукової та навчальної літератури з цього питання. Нижче наведено основні з максим справедливості, що можуть стосуватися контрактних та майнових відносин.

(a) Справедливість допомагає лише тим, у кого "чисті" руки ("He who comes into Equity must come with clean hands")

Ця максима має відношення до поведінки самого позивача. Якщо позивач в межах відносин за контрактом, що розглядається, сам поводився неналежно, й з певної підстави заявив про застосування захисту за Правом справедливості, - в такому захисті може, на розсуд суду, бути відмовлено. Відповідно, максима щодо "чистих рук" може бути застосована як захист у відношенні до вимоги позивача за Правом справедливості. Для встановлення такої неналежності поведінки з боку позивача, повинно бути доведено що він поводився певною мірою шахрайські, чи негідно, - самого лише порушення юридичного зобов'язання недостатньо. Достатнім, проте, є доведення введення в оману (misrepresentation), - як шахрайського, так і ненавмисного.

(b) Той хто шукає справедливості повинен діяти справедливо ("He who seeks equity must do equity")

Ця максима пов'язана з попередньою, однак звернена скоріше у майбутнє, а не в минуле. Позивачу не буде наданий захист за Правом справедливості якщо він не готовий сам виконати своє зобов'язання, яке має відношення до предмета спору, й діяти справедливо стосовно відповідача. Наприклад, суд не видасть наказ щодо виконання контрактного зобов'язання в натурі (specific performance), якщо це матиме наслідком несправедливість чи надмірний тягар у відношенні до відповідача, або судова заборона (injunction) не буде винесена, якщо позивач зі свого боку не матиме можливості чи не бажатиме дотримуватися зобов'язання, яке він має стосовно відповідача.

(c) Справедливість слідує за правом ("Equity follows the law")

Оскільки Право справедливості є лише коригувальною формою правосуддя, воно ніколи не змінює та не скасовує Загальне право, а наскільки це є можливим прагне його підтримувати. Якщо ж із застосуванням припису Загального права в конкретній ситуації очевидним є недолік такого припису або несправедливість, яку цей припис викликає у відношенні до особи, Право справедливості надає такій особі альтернативну підставу для позову. Право справедливості може стати на заваді тому, щоб суб'єктивне юридичне право було набуте особою у недобросовісний спосіб. Проте, воно не має юрисдикції визнати нечинним певне юридичне правило взагалі.

(d) Між кількома рівноцінними інтересами пріоритет має перший у часі ("Where the equities are equal, the first in time prevails")

Здебільшого ця максима стосується визначення пріоритетності прав щодо майна. Такі права в англійському праві можуть бути засновані як на Загальному праві чи статутах (legal estate, legal interest), так і на Праві справедливості (equitable interest, mere equity). Якщо права є рівноцінними та добросовісними (ситуація, де кілька осіб мають кожна власний інтерес за Правом справедливості у відношенні того самого майна) пріоритет має право, що виникло раніше.

(e) Затримка знищує справедливість ("Delay defeats equities")

Хоч сучасні англійські статути, зокрема Limitation Act 1980, передбачають чіткі строки обмежувальної (позовної) давності для цивільних позовів, Право справедливості має власні правила для необґрунтованої затримки з боку позивача у висуненні вимоги (laches) та правила щодо мовчазної згоди (acquiescence). Розглядаючи можливість надання засобу захисту за Правом справедливості, такого як виконання в натурі (specific performance) чи судова заборона (injunction), суд може скористатися наданою йому дискреційністю й відмовити в їх наданні, навіть якщо строк обмежувальної давності за Limitation Act 1980 не сплив, - з огляду на необґрунтовану затримку з боку позивача у висуненні вимоги, чи, відповідно, якщо поведінка позивача свідчила про мовчазну згоду із діями відповідача. Для таких випадків не визначено чітких часових обмежень, а отже вважається, що суд має зважити всі наявні обставини справи, керуючись, серед іншого, такою максимою.

(f) Рівність дорівнює справедливості ("Equality is equity")

Ця максима може також мати інверсійну форму "Справедливість дорівнює рівності" ("Equity is equality"), що, однак, не змінює її суті. Якщо кілька осіб одночасно мають права стосовно майна, то, за відсутності домовленості про інше, справедливість вважає їх права рівними. Це має вираз у вигляді спільного володіння земельною ділянкою за Правом справедливості (tenancy in common), коли земельна ділянка не є поділеною фізично, проте частки кожного володільця вважаються рівними (тобто 50 на 50), за відсутності домовленості про інше.

(g) Справедливість зважає на намір, а не на форму ("Equity looks to the intent rather than the form")

Право справедливості зосереджується перш за все на сутності транзакції, а не на її формі. Так, з огляду на фактичні відносини сторін, може бути встановлено створення ними трасту, хоч слово "траст" в жодному документі чи домовленості не використовується; або положення контракту, яке викладено як позитивне зобов'язання вчинити дію, в сутності є зобов'язанням утриматися від дій, тобто негативним, а із тим регулюватиметься правилами стосовно обмежувального положення (restrictive covenant); суд не застосує виконання в натурі (specific performance) контракту щодо благодійної допомоги, навіть викладеного як "deed".

(h) Справедливість вважає те, що має бути вчинено, вчиненим ("Equity looks on that as done which ought to be done")

Засіб захисту за Правом справедливості може бути наданий навіть якщо сторонами не вчинено дій, які є обов'язковими для визнання існування відносин за Загальним правом чи статутом. Прикладом цього є так звана "оренда за Правом справедливості" (equitable lease). Згідно з Law of Property Act 1925 оренда землі, як і будь-яке інше передання інтересу щодо землі (legal interest in land), має бути вчинені у формі "deed". Недотримання такого, чи подібного припису, однак, не позбавляє сторону захисту за Правом справедливості, якщо фактично орендні відносини виникли. Ця максима є також підґрунтям для доктрини конверсії (conversion), що застосовується в Праві справедливості — якщо сторони домовились укласти в майбутньому контракт щодо відчуження землі, з погляду Права справедливості таке майбутнє відчуження відбулося в момент самої такої домовленості, навіть якщо фактичне відчуження не відбулось (звідси "конверсія", з погляду Права справедливості, грошей у землю чи навпаки).

(i) Справедливість доповнює намір, аби зобов'язання було виконаним ("Equity imputes an intention to fulfil an obligation")

Тут мова йде про зарахування зобов'язання як виконаним, якщо намір сторони може тлумачитись подвійно. Якщо особа, яка має певне зобов'язання, вчиняє дію, що може вважатися виконанням такого зобов'язання, зобов'язання вважатиметься виконаним. Так, якщо боржник за грошовим зобов'язанням, перераховує кредитору гроші в тому ж чи більшому розмірі як дарунок, Право справедливості зараховує такі гроші як задоволення у виконання попереднього грошового зобов'язання, й при тому відсутнім вважає як "дарунок", так і борг. Звідси походять доктрини виконання (performance) та сатисфакції (satisfaction) Права справедливості.

(j) Справедливість діє in personam ("Equity acts in personam")

Однією з ключових максим є те, що Право справедливості діє персонально у відношенні до особи, і суди для реалізації його приписів видають персональні судові накази відносно особи. Порушення такого персонального наказу є неповагою до суду (contempt of court), тобто, залежно від обставин, цивільним або кримінальним правопорушенням, й може мати наслідком штрафи чи навіть тюремне ув'язнення. Ця максима має величезне методологічне значення. Суд справедливості, реалізуючи свою функцію саме коригувального правосуддя, надає засоби захисту персонально, як то у вигляді накладення на особу наказу щодо виконання нею в натурі того зобов'язання, яке вона повинна виконати згідно з укладеним контрактом (specific performance), чи у вигляді особистої заборони особі вчиняти певну дію (injunction). Деяким "технічним" виключенням з такого правила є відносини стосовно прав на майно, - надання в межах Права справедливості засобу захисту у вигляді визнання існування відносин стосовно довірчої власності на майно, так званого "конструктивного трасту" (constructive trust), не є, вочевидь, суто персональним, хоч слугує зрештою для захисту особистих інтересів бенефіціара.

(k) Якщо достатньо відшкодування збитків, захист з боку справедливості не потрібен ("No relief if damages are adequate").

Максима, або принцип, який є похідним з дискреційності Права справедливості, а також пов'язаний із максимою "Справедливість слідує за правом". Засіб захисту за Правом справедливості не надається, якщо засіб захисту за Загальним правом, такий як відшкодування збитків, є доступним також, й при тому адекватним. Це може стосуватися й інших засобів захисту, - отже якщо захист за Загальним правом є адекватним та справедливим, коригувальна роль Права справедливості в цьому конкретному випадку, вочевидь, не потрібна.

4. Історичний розвиток Права справедливості.

Як і в багатьох інших монархіях середньовічної Європи, остаточне рішення в судових справах в межах англійських володінь було за королем. Хоч структура судів протягом сторіч змінювалася та ускладнювалася, королі, чи королеви, мали останнє слово в будь-якому спорі, хоч це не означало, що вони його обов'язково використовували. З самого початку, з огляду на історичні умови функціонування англійської монархії, значну роль у реалізації монархом своїх функцій відігравала Королівська рада (King's Council), на чолі із Лордом-канцлером (the Lord Chancellor). Вже з кінця 13 сторіччя склалася ситуація, коли звернення або петиції до короля - за королівським "найвищим правосуддям", адресували канцлеру та Королівській раді, згодом просто канцлеру, а ще пізніше до суду канцлера (Chancery), який, відповідно, був створений для того аби охопити величезний обсяг таких звернень. Справи, які спрямовувалися до канцлера та Суду канцлера, загалом, поділялися на дві групи: перша — справи, в яких право виявляло свої недоліки, тобто було несправедливим само по собі; й друга — справи, в яких загальним правом теоретично засіб захисту передбачався, однак заявник не міг ним скористатися, оскільки або в країні відбувались певні екстраординарні події й загальні суди не відправляли правосуддя взагалі, або інша сторона у справі мала владу та статок, за допомогою яких несправедливо тиснула на загальні суди. Перший формальний акт, який визначав власне судову юрисдикцію канцлера, був прийнятий в 1474 році, хоч самостійні рішення, без звертання до Королівської ради, канцлер почав приймати ще за сторіччя до того.

З огляду на початковий стан середньовічного права взагалі, часто воно не надавало жодного захисту у випадках, де була очевидною несправедливість. Процес становлення та розвитку права всіх європейських країн був складним і тривалим, й в кожній були власні особливості, які на нього впливали. Особливістю саме Англії стала активна діяльність канцлера та канцлерських судів, які поступово стали продукувати власні формальні підстави позовів та типи судових наказів для них (writ), заповнюючи "пробіли" чи згладжуючи недосконалість загального права. При тому, аби уникати персональних конфліктів, канцлери часто консультувалися з суддями загальних судів стосовно визначення типу справи та засобу захисту, іноді навіть брали участь у засіданнях загальних судів, натомість судді загальних судів запрошувалися на слухання в судах справедливості. Вірогідність конфлікту юрисдикцій зменшував також той факт, що Право справедливості мало застосування 'in personam', у відношенні конкретної особи. Таким чином, практика "ревізування" та доповнення загального права з подальшим її поглибленням та поширенням отримала самостійні концептуальні принципи, правила та, власне, закріпила за собою назву "Equity", й адміністративно ця практика була пов'язана саме з канцлером та Канцлерськими судами, які згодом стали називатися Судами справедливості.

На початку 17 сторіччя відбувся важливий за наслідками конфлікт стосовно "вищості" Загального права та Права справедливості ("Справа графа Оксфорда", Earl of Oxford's case (1615) 21 ER 485). З консолідацією повноважень відносно Equity канцлер набув право так званої "загальної заборони" (common injunction), за якою міг видати обов’язковий до виконання наказ сторонам будь-якої справи, що розглядалася в загальному суді, "утриматися від участі у справі", або від виконання ухваленого загальним судом рішення. Це викликало спротив з боку суддів загальних судів. Перед королем, Яковом I Стюартом, гостро постало питання розв’язання фундаментальної суперечки, від вирішення якого власне залежало, яка судова вертикаль та чия юрисдикція — Загальних судів, на чолі із Лордом-Головним суддею (Lord Chief Justice), чи Судів справедливості, на чолі з Лордом-Канцлером, мала зверхність. Король в 1616 році звернувся за порадою до своїх радників, серед яких був відомий філософ-емпірик Френсіс Бекон, й ті віддали перевагу саме Судам справедливості.

Надалі, хоч концептуальний конфлікт "вищості" був вирішений, настали часи занепаду та внутрішнього безладу в судах справедливості. Протягом 17-18 сторіч набула поширення приказка — "справедливість вимірюється розміром ноги канцлера", - тобто за окремими винятками коли Лордами-канцлерами були порядні люди, судова система загалом та система судів справедливості була корумпованою, "загальна заборона" фактично купувалася за гроші та була знаряддям утисків, пригнічення та зловживання владою, сам процес та основні правила залишалися складними та заплутаними, кількість та якість підготовки суддів та персоналу судів - невідповідними, й загалом — вся організація судів страждала на численні й системні недоліки. Поступові реформи почалися лише у 1813 році та поглибилися у 1830-ті, з перемогою Вігів.

Нарешті, із прийняттям у 1873 та 1875 роках Актів про судоустрій (the Judicature Acts 1873 and 1875), суди справедливості були розформовані й перестали існувати як окрема система судів. Реформа мала на меті усунення лише адміністративного поділу всієї судової системи, – Право справедливості, як окремий корпус права, збереглося, його зверхність в разі конфлікту із правилами Загального права – була підтверджена, а повноваження застосовувати Право справедливості перейшли, власне, до всіх судів (це натепер зафіксовано у параграфі 49 Акту про старші суди (Senior Courts Act 1981)), хоч правила предметної юрисдикції для окремих категорій справ, які традиційно вважаються ексклюзивною юрисдикцією судів справедливості, відносять розгляд таких справ до Канцлерського відділення Високого суду (Chancery Division of the High Court). Окремі повноваження застосування Права справедливості натепер надані також і судам графств згідно з Актом про суди графств (the County Courts Act 1984).

5. Співвідношення та процесуальне "співіснування" Загального права та Права справедливості після реформ 19 сторіччя.

До прийняття Актів про судоустрій 1873 та 1875 позов стосовно багатьох питань, які історично вважалися ексклюзивною юрисдикцією Права справедливості, міг бути поданий лише до канцлерського суду. Серед основних таких питань – трасти, насамперед захист інтересів бенефіціара, який за Загальним правом не має титулу стосовно майна у володінні трасту, а також інші відносини, засновані на довір’ї (фідуціарні відносини). Після реформи, відповідні позови подаються або передаються до Канцлерського відділення Високого суду Англії та Уельсу (Високий суд має власну територіальну, "горизонтальну" розгалуженість за округами, й судді часто "подорожують", аби взяти участь в засіданні в певному окрузі, яких натепер сім), а також, відповідно за апеляціями, до Апеляційного суду. Коли справа розглядається за такою "історично ексклюзивною" юрисдикцією, результатом її розгляду може стати надання засобу захисту виключно за Правом справедливості, оскільки справа, її предмет та захист у ній з самого початку визнаються лише Правом справедливості. Засоби захисту за Загальним правом в такому разі застосовані бути не можуть.

Приклад "ексклюзивної" юрисдикції.
Якщо А діє як довірена особа стосовно майна або коштів, що належать Б (для цілей Права справедливості взагалі фідуціарні відносини не мають бути оформлені у певний спосіб, містити "необхідні" ознаки представництва, доручення тощо, - достатньо підтвердження самого змісту відносин), тобто отримує таке майно чи кошти у фактичне володіння та розпоряджається ними на власний розсуд , й при тому А порушує зобов’язання чи обіцянки, які має перед Б, – Право справедливості матиме "ексклюзивну" юрисдикцію (проте не адміністративно, а, так би мовити, "доктринально") стосовно позову поданого Б проти А у відношенні до порушення. Засобами захисту, які можуть бути надані Б – компенсація за Правом справедливості (equitable compensation), перерахування отриманого прибутку (account of profits), або встановлення відносин конструктивного трасту (constructive trust), у зв’язку із майном чи коштами, що перебувають у володінні А. Натомість Загальне право, за відсутності відносин, що визнаються саме Загальним правом (контрактних насамперед) – захисту Б не надає. Позов же, при тому, може бути поданий Б до будь-якого суду, що розглядає цивільні справи, з урахуванням, однак, інших критеріїв віднесення справ до предметної та територіальної юрисдикції (таких як сума вимоги, наприклад).

Найбільш поширеним, натепер, випадком є так звана "паралельна" (concurrent) юрисдикція Загального права та Права справедливості. В певних ситуаціях ті ж самі факти та обставини дають підстави як для позову чи вимоги за Загальним правом, так і для захисту за Правом справедливості. В таких випадках раніше, коли суди справедливості були окремими, для того, щоб особа мала можливість клопотати про захист за Правом справедливості, спочатку їй потрібно було подати позов до загального суду для визнання "факту" порушення, й лиш потім звертатися до суду справедливості за його особливим захистом. З реформою та прийняттям Актів про судоустрій 1873 та 1875 така подвійність була усунена. Згаданим вже параграфом 49 Акту про старші суди (Senior Courts Act 1981) щодо питання "співіснування" Загального права та Права справедливості визначено наступне:

"49. Паралельне адміністрування права [Загального права] та справедливості [Права справедливості].
(1) З урахуванням положень цього чи будь-якого іншого Акту, кожний суд, що має юрисдикцію в Англії та Уельсі в будь-яких цивільних справах чи питаннях, продовжить адмініструвати право та справедливість виходячи з того, що якщо існує конфлікт або різниця між правилами справедливості та правилами загального права стосовно того самого питання, правила справедливості мають пріоритет.
(2) Кожний такий суд надаватиме той саме ефект як і до того:
	(a) усім правам на майно, титульним правам, захистам, засобам та правам за правом справедливості, а також усім обов’язкам та зобов’язанням за правом справедливості;
	(b) з урахуванням вказаного вище, усім вимогам та позовам за загальним правом, правам на майно, титульним правам, захистам та засобам, правам, обов’язкам та зобов’язанням, що існують за загальним правом, чи за звичаєм, або виникають на підставі статуту,
а також, з урахуванням положень цього чи будь-якого іншого Акту, має так застосовувати свою юрисдикцію при розгляді будь-якої справи чи стосовно будь-якого питання, аби забезпечити, наскільки це є можливим, щоб всі спірні питання між сторонами були повністю та остаточно вирішені, а множинність судових процесів відносно будь-якого з таких питань - уникнено."

Приклад "паралельної" юрисдикції:
А укладає контракт стосовно придбання будинку в Б. У призначену дату, однак, А не в змозі перерахувати домовлену оплату вартості будинку, оскільки не зміг отримати узгоджене фінансування від третьої особи. Б має можливість обрати послідовність дій у зв’язку із порушенням – або розірвати контракт і вимагати відшкодування збитків, завданих порушенням, ґрунтуючи свою вимогу на [Загальному] праві, або вимагати захисту за Правом справедливості у вигляді виконання контракту в натурі (specific performance). Якщо Б обере другий варіант, суд, з огляду на обставини, діючи in personam, вирішуватиме, чи може такий засіб захисту бути наданий, чи дійсно сталося порушення, чи не є засіб захисту за загальним правом адекватним в такій ситуації, чи дотримався Б максими "чистих рук" тощо.

Отже, резюмуючи відповідну практику "співіснування", зокрема в контексті контрактних відносин:

• правила Права справедливості мають пріоритет над правилами Загального права якщо обидва такі набори правил регулюють те саме питання (concurrent jurisdiction);
• правила та засоби Права справедливості застосовуються ексклюзивно до визначених практикою усталених сфер відносин, таких як трасти чи фідуціарні відносини;
• з огляду на саму сутність Права справедливості та його коригувальну функцію, сторона спору може отримати захист Права справедливості, якщо буде встановлено, що доступний за Загальним правом засіб захисту не є адекватним чи справедливим;
• суд в кожному разі коли розглядає питання застосування засобу захисту за Правом справедливості, діє дискреційно, - тобто може, на власний розсуд, як дати, так і не дати такий захист, з огляду на обставини справи та дію Права справедливості "in personam" (чи відповідає обставинам той засіб захисту за Правом справедливості, який вимагається, чи не покладає це необґрунтований тягар на іншу сторону, чи не було безпідставного зволікання з боку заявника, чи є обґрунтування в іншої сторони стосовно невиконання свого зобов’язання тощо).

Використана література

Hepburn, Samantha. Principles of equity and trusts law. Cavendish Publishing Limited, London, 2001.

Pettit, Philip H. Equity and the Law of Trusts. Oxford University Press, 2012.

Klimchuk, Dennis and oth. Philosophical Foundations of the Law of Equity. Oxford University Press, 2020.

Aristotle. The complete works of Aristotle. edited by Jonathan Barnes, Princeton University Press, 1984.

Aquinas, Thomas. The Summa Theologica. Burnes Oates & Washbourne Ltd., London, 1941.

Senior Courts Act 1981