комерційне та контрактне право (кращі практики)

cтатті з юридичних питань: рекомендації і поширені світові практики в комерційному праві та процесі, "soft law", принципи та стандарти права, теорія права

Інші статті в розділі:

1. Міжнародно-правове підгрунтя єдиного юрисдикційного режиму країн Європи

Багатовимірний та тривалий розвиток співробітництва між європейськими країнами після другої світової війни мав відбиток і у зближенні принципових інcтитутів та інструментів у судовій сфері. Інтеграційні процеси в напрямку заснування та подальшого розвитку Європейського Союзу закономірно викликали потребу в створенні єдиних юрисдикційних правил для судів країн членів ЄС, а також країн, історично та економічно асоційованих із ЄС. Цей процес не був одномоментним, - як і в інших сферах, він відбувався поетапно та поступово. Оскільки єдине політичне утворення Європейських Спільнот виникло на підгрунті міжнародного права та угод між самостійними країнами, юрисдикційні правила, в тому вигляді, в якому вони існують натепер, є поєднанням кількох правових документів різної природи. Й хоч за формою, а також за переліком країн - їх учасників чи підписантів, ці документи є окремими та самостійними, всі вони містять аналогічні правила визначення юрисдикції судів у цивільних та комерційних спорах, які й прийнято називати "Брюссельським режимом", за назвою одного з таких документів.

Отже, до загального правового підгрунтя Брюссельського режиму входять:

• Брюссельська конвенція 1968 року країн-членів Європейських Спільнот;
• Луганійська конвенція 1988 року, замінена Луганійською конвенцією 2007 року;
• Директива ЄС 44/2001 (Брюссельська I Директива 2001 року), замінена Директивою ЄС 1215/2012 (Брюссельська I Директива ЄС виправлена 2012 року);
• Угода із Данією 2005 року.

Кожен із цих документів зберігає дію для певного кола сторін-учасників, але звичайно, зі створенням ЄС, найбільшу вагу набула Брюссельська I Директива ЄС, яка натепер є чинною в редакції 2012 року, із подальшими доповненнями.

Своєю чергою, Брюссельська I Директива ЄС є імплементацією Брюссельської конвенції 1968 року в межах створеного свого часу нового політичного утворення - Європейського Союзу. Водночас, конвенція 1968 року зберігає чинність у відносинах між п'ятнадцятьмя членами ЄС (які вже були ними до 2004) та територіями країн-членів ЄС, що знаходяться за межами європейського континенту та не охоплюються дією директиви ЄС: Аруба, Французькі заморські території та Майотта. Оскільки директива ЄС є складовою законодавства ЄС, Європейський Суд (англ. "European Court of Justice", не плутати із ЄСПЛ) має право її тлумачити, у зв'язку із чим, натепер, існує змістовна судова практика із питань застосування Брюссельського режиму, якою ми також будемо користуватись.

Луганійська конвенція вперше була підписана у 1988 році між країнами-членами Європейських Спільнот (European Communities - EC) - предтечею Європейського Союзу, та країнами (Австрія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Швеція та Швейцарія), що були на той час членами альтернативного європейського об'єднання - Європейської асоціації вільної торгівлі (European Free Trade Association - EFTA). Учасники Луганійської конвенції змінювались із часом, оскільки згодом країни - колишні члени EFTA, набували членство у Європейському Союзі, а тому на них поширювалася дія директив ЄС. У 2007 році була схвалена нова Луганійська конвенція, яка враховувала останні, на той момент, зміни у Брюссельському режимі, що вже були відображені в Брюссельській I Директиві ЄС. Насьогодні, учасниками Луганійської конвенції залишаються Ісландія, Норвегія та Швейцарія (так звані "Lugano states"), а також, де-факто, всі країни-члени ЄС, хоч згідно до відомого роз'яснення Європейського суду 2007 року (так звана "Луганійська справа") стороною конвенції є Європейська Спільнота (в свою чергу, не плутати із Європейськими Спільнотами), а не Європейський Союз чи країни-члени ЄС. Хоч конвенція, звичайно, відрізняється від останньої редакції Брюссельської I Директиви ЄС 2012 року, основний зміст їх в цілому тотожній.

Оскільки Данія вступила до Європейського Союзу із збереженням окремого режиму співпраці в сфері визначення юрисдикції, визнання та виконання судових рішень у цивільних та комерційних справах, в 2005 році була укладена угода між Європейською Спільнотою та Данією, яка в цілому імплементувала Брюссельський режим відносно Данії, однак залишає їй привілегії стосовно внесення до нього змін.

Отже, із урахуванням вказаного вище, в цій статті ми будемо аналізувати найбільш значущий юридичний документ - Брюссельську I Директиву ЄС 2012 року, який найповніше характеризує поточний стан та зміст Брюссельського юрисдикційного режиму, розуміючи, що, наприклад, термін "суд Країни-учасниці" відноситься і до суду країни (чи території), яка не є членом ЄС, але є учасником цього режиму, завдяки поширенню на цю країну дії того чи іншого міжнародно-правового документу.

2. Особливості визначення юрисдикції в межах Брюссельського режиму

Перш за все, необхідно розуміти, що питання визначення юрисдикції в контексті міжнародного судочинства полягає в тому щоб встановити, чи має суд певної країни право розглядати справу та приймати в ній рішення, яке буде належним чином визнане та виконане, з огляду на існуючі міжнародні та національні правові режими. Брюссельський режим застосовується для випадків, коли учасники відносин належать до різних країн - тобто до двох країн, одна або кожна з яких є учасником режиму. Звичайно, ані директива, ані інший документ, яким визначений Брюссельскій режим, не можуть містити правил чи вказівок для застосування судами країн, які учасницями цього режиму не є. Брюссельська I Директива ЄС 2012 року, відповідно, визначає чи є юрисдикція в суду Країни-учасниці розглядати той чи інший спір із цивільних чи комерційних питань.

У практиці використання директиви для визначення юрисдикції застосовується порядок дослідження, який є дещо інвертованим, з огляду на її структуру. Спершу, звертають увагу на наявність підстав для існування юрисдикції судів Країн-учасниць згідно до статті 24 (Глава II, секція 6 - "Ексклюзивна юрисдикція"), - оскільки правила цієї статті мають пріоритет над всіма іншими. Серед напрямків, визначених у цій статті, провадження:

• об'єктами яких є права "in rem" щодо нерухомого майна, - відбувається в суді країни місця знаходження майна;
• стосовно правомірності утворення, скасування чи припинення компаній та інших юридичних осіб, асоціацій, а також правомірності рішень їх органів, - відбувається в суді країни, в якій компанія має своє місце знаходження;
• стосовно правомірності записів у публічних реєстрах - відбувається в суді країни, в якій такий реєстр зберігається;
• стосовно реєстрації чи дійсності патентів, інших об'єктів авторських прав, які потребують реєстрації або депонування - відбувається в суді країни, в якій відповідні дії мають здійснюватися;
• що стосуються виконання судових рішень - у суді країни, в якій судове рішення виконувалось чи підлягає виконанню.

Якщо питання не входить до тих, які зазначені у статті 24, наступним досліджується його належність до ситуацій, де одна зі сторін є "слабкішою" - це відносини, пов'язані із страхуванням, виконанням споживчих контрактів, контрактів щодо працевлаштування осіб (Глава II, секції 3, 4 та 5). В таких випадках, передбачаються особливі або автономні правила, серед яких є можливість (на вибір) для більш "слабкого" позивача звертатися до суду в країні свого доміцилію (місцезнаходження), а не в країні доміцилію відповідача.

Після відкинення вказаних двох виключних напрямків, застосовуються правила секції 7 Глави II для випадків так званої пророгаційної юрисдикції - коли юрисдикція суду виникає на підставі того, що у справі є домовленість сторін про передання спору до цього суду (стаття 25) або на підставі фізичного з'явлення особи на засідання у справі в суд Країни-учасниці (стаття 26, - правило цієї статті, однак, буде мати пріоритет над правилами щодо "слабкішого" позивача з попереднього абзацу). За відсутності пророгації застосовуються правила секцій 1 та 2 Глави II, які, відповідно, визначають загальну юрисдикцію за принципом доміцилію відповідача, та спеціальну юрисдикцію стосовно окремих предметів спору та визначених ситуацій. Три останні напрямки встановлення юрисдикції (загальна, спеціальна та пророгаційна) розглянемо більш докладно в цій статті.

3. Загальна юрисдикція та правила щодо "доміцилію"

У практиці, основним принципом виникнення в суду загальної юрисдикції, що застосовується як базовий за відсутності будь-яких особливих ознак чи критеріїв для іншого, є наявність зв'язку відповідача із місцем форуму - "actor forum rei sequitur", "позивач має позиватися до суду відповідача". Цей принцип використовується у Брюссельській I Директиві ЄС 2012 року, про що зазначено у секції 1 Глави II. Для визначення такого суду відповідача використовується термін "доміцилій" - тобто судом відповідача є суд країни, в якій відповідач має доміцилій.

Директива розрізнює правила визначення доміцилію стосовно фізичних та юридичних осіб. Для встановлення доміцилію фізичної особи директива не передбачає "власних" правил, натомість стаття 62 посилається на внутрішнє право Країн-учасниць:

Навпроти, з огляду на потребу уніфікації правил, про що зазначено у пункті 15 преамбули Директиви, безпосереднє визначення доміцилію для юридичних осіб наводиться у статті 63:

Таким чином, основне правило загальної юрисдикції визначене у статті 4 Директиви:

Це правило, згідно до рішень та висновків Європейського Суду, зберігає силу і для "зовнішніх" позивачів - тобто якщо позивач не має доміцилію у Країні-учасниці (CJEC 13 July 2000, Group Josi, case C- 412/98), а також для інших ситуацій, коли спір має відношення не до двох Країн-учасниць, а до Країни-учасниці та країни, що нею не є (CJEC 1st March 2005, Owusu, case C- 281/02).

З іншого боку, коли мова йде про позови до осіб, які не мають доміцилій у Країні-учасниці Брюссельського режиму, Директива єдиного "дзеркального" правила не надає. У статті 6 щодо цього передбачається:

Тобто в такому випадку, уніфікованість підходів відсутня, а тому для конкретної ситуації правила визначення загальної юрисдикції будуть різними та залежатимуть від внутрішнього права Країни-учасниці, в якій таке визначення юрисдикції відбуватиметься.

4. Спеціальна юрисдикція згідно до Брюссельської директиви ЄС

Відношення ситуації до випадків, відзначених у статтях 7, 8 та 9 секції 2 Глави II Брюссельської I Директиви ЄС 2012 року, створює можливість для виникнення юрисдикції за правилами, вказаними у цих статтях, а не за правилами, встановленими для загальної юрисдикції. Позивач, висуваючи відповідний позов, має право на власний розсуд обрати суд або за правилами цих статей, або згідно до правил статті 4 для загальної юрисдикції.

Основні правила такої спеціальної юрисдикції передбачають, що до особи, яка має доміцилій в Країні-учасниці, позов може бути поданий в іншій Країні-учасниці (стаття 7):

• (1)
  1. у питаннях, що стосуються контрактів, - до судів місця виконання спірного зобов'язання;
  2. для цілей цього пункту та за відсутності погодження про інше, місцем виконання спірного зобов'язання, буде:
     • у випадку продажу товарів - місце в Країні-учасниці, до якого, згідно контракту, товари були поставлені, або мають бути поставлені;
     • у випадку надання послуг - місце в Країні-учасниці, в якому, згідно контракту, послуги були надані, або мають бути надані;
  3. якщо підпункт (B) не застосовується, застосуванню підлягає підпункт (A);
• (2) у питаннях, пов'язаних із цивільними правопорушеннями, деліктами чи квазіделіктами - в судах місця, де сталася або може статися подія, якою завдається шкода;
• (3) щодо цивільного позову про відшкодування збитків або реституцію, який грунтується на вчинкові, що став підставою для кримінального провадження, - в суді, в якому таке провадження розглядається, за умови, що цей суд за внутрішнім правом має юрисдикцію здійснювати цивільне провадження;
• (4) щодо цивільного позову про відновлення культурного об'єкту відповідно до Директиви 93/7/EEC, - в судах місця, де об'єкт знаходиться на момент початку розгляду справи;
• (5) щодо спору, який виник у зв'язку із діяльністю структурного підрозділу, представництва чи іншого утворення - в судах місця, в якому такий структурний підрозділ, представництво чи інше утворення розташовані;
• (6) щодо позову, поданого проти розпорядника, опікуна чи бенефіціару трасту - в судах Країни-учасниці, в якій траст має доміцилій;
• (7) щодо спору, який пов'язаний із вимогою стосовно виплати винагороди за рятування вантажу чи фрахту - в суді, в межах повноваження якого вантаж чи фрахт був заарештований або може бути заарештований для забезпечення такого платежу.

Відносно першого правила - визначення юрисдикції у питаннях, що стосується контрактів, є значна судова практика та висновки Європейського Суду про застосування положень статті 7(1) Директиви:

• поняття "питання, що стосуються контрактів" повинно тлумачитися в кожному випадку окремо, із зверненням до національного права однієї з Країн-учасниць, яка має відношення до справи (CJEU 13-03-2014, Marc Brogsitter, C-548/12; CJEU 20-04-2016, Profit Investment Sim SpA, C-366/13); та в кожному разі питання може вважатися таким, що стосується контракту, якщо існує "вільно прийняте зобов'язання однією стороною відносно іншої" (CJEC 17-06-1992, Handte, C-26/91; див. також думку Advocate General Juliane Kokott від 02-06-2016 в справі C-185/15 §58);
• під "спірним зобов'язанням" (ориг. "obligation in question") для випадків, що не відносяться до продажу товарів чи надання послуг, розуміється зобов'язання, на якому грунтується вимога; визначення "місця виконання спірного зобов'язання" в такому разі здійснюється виходячи з фактичних обставин справи й не потребує звернення до права, що застосовується до контракту (CJCE 3-05-2007, Color-Drack, C-386/05; CJEU 25-02-2010, Car Trim, C-381/08; CJEU 9-06-2011, Electrosteel, C.87/10);
• якщо постачання товарів відбувається із перевезенням товарів, місце виконання визначається місцем доставки - "...місце, куди, за контрактом, товари були доставлені або мають бути доставлені визначається виходячи з положень контракту. Якщо визначити місце доставки виходячи з положень контракту неможливо без звернення до матеріального права, яке підлягає застосуванню до контракту, таким місцем є місце де відбулось фактичне передання товарів, внаслідок якого покупець набув, чи мав набути фактичну спроможність розпоряджатися товарами." В разі відсутності прямого визначення місця доставки суддя має також дослідити "економіку контракту", що включає зокрема можливість звернення до правил Інкотермс (CJEU 25-02-2010, Car Trim, C-381/08; CJEU 9-06-2011, Electrosteel, C.87/10);
• якщо мета контрактів - поставити товари, які повинні бути виготовлені, й покупець визначив певні вимоги відносно виготовлення та постачання компонентів, проте не покупець забезпечує роботи матеріалами, а тому за якість товарів та їх відповідність контракту несе постачальник - такі контракти повинні бути віднесені до "продажу товарів", в розумінні директиви (CJEU 25-02-2010, Car Trim, C-381/08);
• можуть вважатися "продажем товарів"... "довготермінові комерційні відносини між двома операторами, коли такі відносини виражені у подальших угодах, кожна з яких укладається щодо постачання та отримання товарів" (CJEU 19-12-2013, Corman-Collins, C-9/12 - справа стосовно контракту щодо дистрибуції товарів).

Отже, Європейський Суд дотримується, загалом, позиції, що для цілей статті 7(1) Брюссельської директиви "класифікація повинна грунтуватися на тих зобов'язаннях, які характеризують контракт у справі", та "точний зміст контракту повинен остаточно визначати внутрішній суд Країни-учасника".

В статті 8 директиви передбачаються випадки "допоміжної" спеціальної юрисдикції, згідно яких до особи, яка має доміцилій в Країні-учасниці, позов може бути також поданий в іншій Країні-учасниці:

1. якщо особа є однією з відповідачів - в суди місця, в якому будь-хто з відповідачів має доміцилій, за умов, що вимоги є настільки пов'язаними, що їх розгляд доцільно здійснювати спільно задля уникнення суперечливих рішень, можливих в разі окремих проваджень;
2. вимога до третьої особи у позовах щодо гарантій чи інших проваджень за участю третіх осіб - в суд, в якому здійснюється основне провадження;
3. стосовно зустрічних позовів з того ж самого контракту або події, яка є підставою основного позову - в суд, в якому розглядається основний позов;
4. в питаннях, що стосуються контрактів, якщо позов може бути поєднаний із позовом до того ж відповідача стосовно прав "in rem" щодо нерухомого майна - в суд Країни-учасниці, в якій таке майно знаходиться.

Ці правила, насамперед, покликані зменшити витрати та незручності ведення розгляду справ, а також виключити ризики прийняття суперечливих судових рішень.

5. Пророгаційна юрисдикція (секція 7 Глави II Брюссельської директиви ЄС)

В секції 7 зазначаються два випадки пророгації ("поширення") юрисдикції:

По-перше, пророгаційна юрисдикція виникає внаслідок існування домовленості сторін, незалежно від їх доміцилію, про передання будь-яких спорів, що виникли чи можуть виникнути у зв'язку із певним правовідношенням, до юрисдикції суду чи судів Країни-учасниці (стаття 25).

Потрібно звернути увагу, що в поточній редакції директиви, на відміну від директиви 2001 року, для застосування цього правила не потрібно, щоб хоча б одна зі сторін мала доміцилій у Країні-учасниці, - тобто особи з будь-якої країни можуть домовитися про поширення юрисдикції того чи іншого суду Країни-учасниці Брюссельського режиму на спори між ними, за умов, що така домовленість досягнута сторонами у міжнародному контексті (у контрактах із іноземним елементом, - про таку умову, зокрема, свідчить практика фрацузьких судів, див. Cass. com. 23 Sept. 2014, Sté Compass Group Holdings, № 12-26585).

Положеннями пункту 1 статті 25 директиви також передбачено, що домовленість про поширення юрисдикції суду Країни-учасниці повинна бути дійсною за суттю згідно до права цієї Країни-учасниці. Домовленість є ексклюзивною, тобто має пріоритет стосовно всіх інших правил визначення юрисдикції, передбачених директивою, якщо сторони не домовились про інше. Для того, щоб домовленість про поширення юрисдикції була дійсною за формою, вона має відповідати будь-якій з наступних вимог:

• бути викладеною в письмовій формі (еквівалентом "письмової" форми є будь-яка комунікація електронними засобами, яка передбачає наявність надійного запису такої домовленості - частина 2 цієї статті 25), або на підтвердження такої угоди мають бути письмові докази;
• повинна бути складена у формі, що відповідає існуючій практиці, яку сторони встановили у відносинах між собою;
• для міжнародної торгівлі чи комерції - повинна бути складена у формі, яка відповідає звичаю, про який сторонам відомо або має бути відомим, та який в цій сфері торгівлі чи комерції є загальнопоширеним.

Крім того, у пункті 5 статті 25 вказується, що "домовленість про поширення юрисдикції, яка є частиною контракту повинна вважатися окремою угодою, незалежною від інших положень контракту. Дійсність домовленості про поширення юрисдикції не може бути оскаржена лише на тій підставі, що контракт є недійсним".

Друга підстава виникнення пророгаційної юрисдикції у відповідності до Брюссельської директиви (стаття 26), це реалізація принципу "фізичної досяжності" відповідача для форуму, тобто, - мовою директиви, суд Країни-учасниці, в якому відповідач з'явився фізично, матиме юрисдикцію у справі. Винятками з цього є випадки, коли особа з'явилася саме щоб оскаржити юрисдикцію, або якщо інший суд має ексклюзивну юрисдикцію за статтею 24.

Європейський Суд, в рішенні у справі CJEC, 17-03-2016, Taser International, C-175/15, висловив позицію, що зазначені випадки є єдиними виключеннями з цього правила, та навіть наявність застереження у контракті про поширення юрисдикції суду іншої країни (тобто пророгація за статтею 25) не матиме пріоритету в разі фізичного з'явлення сторони до суду.

Використана література

Regulation (EU) No 1215/2012 of the European Parliament and of the Council, of 12 December 2012, On Jurisdiction and the Recognition and Enforcement of Judgments in Civil and Commercial Matters (Recast)

Regulation (EU) No 44/2001 of the Council, of 22 December 2000, On Jurisdiction and the Recognition and Enforcement of Judgments in Civil and Commercial Matters

Nord Nicolas, Cerqueira Gustavo International Sale of Goods A Private International Law. Comparative and Prospective Analysis of Sino-European Relations Springer International Publishing AG, 2017.

Hartley, Trevor C. International Commercial Litigation. Text, Cases and Materials on Private International Law. Cambridge University Press, 2009.