Будь-ласка, вимкніть блокування реклами та оновіть сторінку.


Please, turn off the adblocker and restart the page.

Авторизація
підписатися опції

Contractus est quasi actus contra actum

Контракт є ніби дія проти дії
Roman

Аналітика з англійського права

> Судовий процес у цивільних справах за англійським правом (Civil Litigation)

head_image

Арбітраж та межі судового втручання за англійським правом

2021-06-04

1. Принципові риси арбітражної угоди

Практично кожна арбітражна процедура передбачає наявність арбітражної угоди. Винятки можливі коли арбітраж є обовʼязковим згідно до норм внутрішнього законодавства, або визначений як такий міжнародною угодою. Згода сторін та свобода контракту (угоди) - один із основних принципів міжнародного арбітражу, який закріплений, зокрема, в англійському Арбітражному Акті 1996, параграфом 1(b) якого передбачено: "сторони повинні бути вільні в узгодженні того, як мають вирішуватись спори між ними, винятки можливі лише в питаннях, що стосуються публічного інтересу."

Отже, саме угодою сторін вирішуються питання вибору арбітра, арбітражної інституції, та загалом, як має відбуватись арбітражна процедура, з урахуванням трьох основних засад:

(а) нейтральність; - сторони безпосередньо зацікавлені в арбітражі, оскільки це дає можливість уникнути національних переваг "домашньої території" тієї чи іншої сторони в разі позивання до загального суду; отже визначаючи умови арбітражу, сторони в угоді обирають таке місце та/або арбітражну інституцію, яка знаходиться в нейтральній юрисдикції, чи хоча б призначають в достатній кількості "не місцевих" арбітрів, - тобто які не мають відношення до сторін чи юрисдикції їх країн;

(b) гнучкість процесу; - хоча процесуальні правила, які застосовуються в арбітражі не є настільки деталізовані, як процесуальні кодекси розвинутих країн, що певною мірою надає гнучкості арбітражному процесу, існують і певні загальні процедури та "шаблони", які є загальноприйнятими в практиці й визнаються як юристами континентального, так і загального права, - це, зокрема, вимоги до письмової заяви, огляду документів, свідчень та опитування свідків, експертних досліджень та висновків, принцип обгрунтованості та аргументованості рішення;

(c) конфіденційність; - арбітражний процес зазвичай є конфіденційним, проте це правило може бути змінено за згодою сторін. В англійському праві принцип конфіденційності є імпліцитним положенням арбітражної угоди - тобто мається на увазі.

Автономія сторін дозволяє їм визначати, чи хоча б впливати, яким чином, в якому обсязі, які саме процесуальні заходи будуть застосовуватися до можливих спорів між ними, окреслювати "альтернативи" до звичайних процедур, використовуваних загальними судами.

Натомість, тим саме Арбітражним Актом 1996 встановлені й обовʼязкові правила, що визначають чи впливають на арбітражні процедури, та застосовуються безвідносно до волі сторін чи положень арбітражної угоди, укладеної ними.

2. Обовʼязкові до застосування положення

Такі обовʼязкові правила включають, насамперед, фундаментальні цінності - справедливість та неупередженість, принцип рівності сторін ("audi alteram partem" - тобто "вислухай іншу сторону", чи "кожна сторона має бути почута"). Звичайно, ці базові правила не можуть бути змінені угодою сторін, й якщо арбітражний процес проведений із їх порушенням, рішення арбітражу не буде мати наслідків та не може бути примусово застосоване в цивілізованих країнах.

Арбітражний Акт 1996 передбачає обовʼязкові правила щодо:

  • зупинення провадження (параграфи 9-11);
  • права суду збільшувати часові обмеження, встановлені для можливості звернення сторони до арбітражу (параграф 12);
  • застосування Актів про обмеження - законодавства, що визначає строки та питання застосування позовної давності в Англії, Уельсі та Північній Ірландії (параграф 13);
  • права загального суду виключити арбітра в певних випадках та згідно до визначеної процедури, за заявою сторони - зокрема, в разі, якщо арбітр діє вочевидь неправосудно чи несправедливо (параграф 24);
  • наслідків смерті арбітра (параграф 26(1));
  • розподілу між сторонами винагороди та витрат арбітрів (параграф 28);
  • імунитету арбітра (параграф 29);
  • оскарження юрисдикції арбітражу (параграф 31);
  • загальних обовʼязків арбітрів та трибуналу (параграф 33);
  • змісту витрат арбітрів (параграф 37(2));
  • загальних обовʼязків сторін (параграф 40);
  • забезпечення присутності свідків (параграф 43);
  • права не проголошувати рішення в разі несплати винагороди арбітру (параграф 56);
  • угод про сплату витрат арбітражу в будь-якому випадку, - така угода щодо сторони має обовʼязкову силу лише в разі її підписання після того, як провадження у спорі розпочате (параграф 60);
  • примусового виконання рішення (параграф 66);
  • оскарження рішення в зв'язку із відсутністю юрисдикції, оскарження рішення на підставі суттєвого порушення (параграфи 67, 68);
  • юридичної сили судового наказу та додаткових положень (параграфи 70-75).

Всі ці положення можуть бути сгруповані наступних чином (зокрема, щоб визначити круг питань, що винесені за межі можливого регулювання сторін):

  • (i) питання щодо повноважень англійських загальних судів примусово застосовувати арбітражні рішення;
  • (ii) питання щодо часових визначень та обмежень;
  • (iii) питання щодо повноважень загального суду забезпечувати цілісність арбітражного процесу, а також надавати йому підтримку;
  • (iv) визначення основних обовʼязків учасників арбітражу;
  • (v) визначення імунитету арбітрів та їх захисту від тиску чи впливу.

3. Автономність арбітражного процесу

Ще одним фундаментальним принципом арбітражу є принцип автономії процесу, відповідно до якого суди загальної юрисдикції не втручаються безпосередньо у провадження та прийняття рішень арбітром. Головними проявами такого принципу є:

  • (а) правове сприяння та невтручання - загальні суди забезпечують підтримання системи арбітражу, проте вони не втручаються в процес, - так звана "про-арбітражність" взаємодії;
  • (b) правило "Kompetenz-Kompetenz" - арбітражний трибунал має повноваження здійснювати "попереднє" визначення чинності та обсягу власної юрисдикції;
  • (с) конфіденційність - суди поважають та підтримують дію імпліцитного статусу конфіденційності, що включає конфіденційність як самого процесу, особливо деталей суперечки сторін чи наведених доказів, так і винесеного арбітром рішення;
  • (d) остаточність - арбітражні рішення не можуть бути оскаржені з тієї підстави, що арбітр помилився у визначенні фактичних обставин чи невірно визначив або застосував норму іноземного права. Проте, що стосується особливості англійського права, - існує можливість щодо розгляду апеляції на рішення арбітражу, в звʼязку із невірним застосуванням саме норми англійського права (параграф 69 Арбітражного Акту 1996). Також існує рішення англійського Апеляційного суду (C v. D [2007] EWCA Civ 1282; [2008] 1 Lloyd’s Rep 239.), за яким якщо місцем проведення арбітражу обрано Англію чи Уельс, сторона не може уникнути остаточності рішення, позиваючись до суду іншої держави стосовно визнання, що англійський суд помилився у визначенні та застосуванні норми права цієї держави.

Принцип автономії арбітражу не передбачає, натомість, повну самостійність трибуналів, оскільки, звичайно, остаточна імплементація через примус будь-якого арбітражного рішення залишається за судами загальної юрисдикції, в тому рахунку, із застосуванням положень Нью-Йоркської конвенції про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень (1958). Параграфом 1(с) Арбітражного Акту 1996 визначено, що "суди не повинні втручатися в діяльність арбітражів, за винятком прямо вказаних випадків".

Загальними випадками, коли необхідне сприяння суду загальної юрисдикції, є, насамперед, такі:

  • примусове виконання арбітражного рішення;
  • засоби попереднього забезпечення вимог до початку арбітражної процедури;
  • призначення чи відкликання арбітрів у визначених випадках;
  • зібрання доказів, зокрема примусовий допит свідків.

Такі правові доручення зазвичай виконуються судами місця проведення арбітражу. Проте, що стосується примусових дій, існує потреба також для міжнародної правової співпраці, яка здійснюється у відповідності до положень Нью-Йоркської конвенції (1958). Суди не лише сприяють, вони визнають законодавчі обмеження, є відповідальними за підтримання верховенства права та відповідності процедури із арбітражним мандатом. Суди можуть здійснювати контроль щодо дотримання арбітрами юрисдикційної ліцензії шляхом розгляду відповідних юрисдикційних спорів - визначати чи арбітр не перевищив межі власної юрисдикції, розпочавши розгляд спору, який до нього відношення не має, чи застосувавши правові правила, не санкціоновані його мандатом. Це стосується також визначення сторін арбітражної процедури, коли арбітр невірно визначає стороною особу, яка в дійсності такого статусу за арбітражною угодою не має. Іншим прикладом правомірного судового втручання в арбітражний процес є ситуації, коли в звʼязку із існуванням більш глобальних, публічних інтересів, чи інтересів публічного порядку, виникає потреба у розкритті конфіденційної інформації, що стосується питань, які є предметом арбітражного провадження.

4. Транснаціональний характер примусового застосування арбітражного рішення

Зрештою, принциповою рисою арбітражної процедури є транснаціональний характер примусового застосування рішення, що базується на фундаментальних засадах міжнародного права, а тому застосовується і в англійському праві. Загальновизнаним та пріоритетним міжнародно-правовим документом у цьому питанні є Нью-Йоркська конвенція (1958), яка передбачає механізм міжнародної, транснаціональної дії правил та процедур примусового виконання арбітражних рішень. З огляду на принципові засади, цей інструмент має відношення як до "автономії" - зокрема встановлює вичерпний перелік випадків, коли загальний місцевий суд може відмовити у примусовому виконанні арбітражного рішення (стаття 5), так і до визначення певних наслідків арбітражної угоди, оскільки, вочевидь, сторони, укладаючи арбітражну угоду, не завжди усвідомлюють той факт, що примусове виконання арбітражного рішення може обернутися проти них. У разі відсутності згоди із правомірним рішенням арбітражу пост-фактум, Конвенція покликана забезпечувати інтереси сторони, на користь якої прийнято рішення, зокрема, надає їй право звернутися із позовом щодо забезпечення виконання рішення до суду відповідної іншої країни.

Як зазначено, статею 5 Конвенції визначено вичерпний перелік випадків, коли суд може відмовити у примусовому виконанні арбітражного рішення:

  • недієздатність чи неналежність сторін, недійсність арбітражної угоди за правом, що застосовується;
  • недотримання принципу рівності сторін, незабезпечення участі сторони у процесі із можливістю надати пояснення;
  • винесення рішення трибуналом поза власної юрисдикції, чи стосовно спору, який не підпадає під дію арбітражної угоди;
  • склад трибуналу чи процедура не відповідали арбітражній угоді сторін, чи за відсутності такого регулювання в угоді - законодавству країни місця проведення арбітражу;
  • рішення не є остаточним, чи скасовано компетентним органом влади країни, де воно винесене, чи країни, за законодавством якої воно винесене.

В інших випадках, арбітражні рішення виконуються згідно до процесуального законодавства країни місця виконання (стаття 3 Конвенції).

Використана література

Arbitration Act 1996 (England, Wales and Northern Ireland)

Neil Andrews. Arbitration and Contract Law, Common Law Perspectives. Springer International Publishing, Switzerland, 2016

Конвенція (Нью-Йоркська) про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень (1958)

Зміст
Free Web Hosting