Будь-ласка, вимкніть блокування реклами та оновіть сторінку.


Please, turn off the adblocker and restart the page.

Авторизація
підписатися опції

Contractus est quasi actus contra actum

Контракт є ніби дія проти дії
Roman

Аналітика з англійського права

> Судовий процес у цивільних справах за англійським правом (Civil Litigation)

head_image

Юрисдикція англійського суду в цивільних та комерційних справах

2022-06-04

1. Юрисдикція суду загалом. Юрисдикція "in personam", "in rem"

Термін "юрисдикція" є достатньо багатозначним. Окрім визначення території, на якій поширюється дія чи повноваження суду, він стосується взагалі повноважень будь-якого владного органу вчиняти певні дії. В такому контексті, юрисдикція може мати національний, внутрішній "масштаб", чи міжнародний. У внутрішньому вимірі в сучасній розвинутій державі питання юрисдикції владних органів вирішуються шляхом застосування принципів поділу влади, які є предметом регулювання конституційного права. "Міжнародна" юрисдикція - інший "відтінок", який свідчить про регулювання широкого спектру як приватно-правових відносин між суб'єктами, що належать до різних країн, так і політико-правових відносин між державами, їх окремими владними суб'єктами, а також міжнародними чи "наддержавними" інституціями.

Юрисдикція суду, як одного з владних суб'єктів, у цій структурі також може мати внутрішній та міжнародний характер. Правила, які визначають "внутрішню" юрисдикцію суду - розподіл судових справ за адміністративно-територіальною, предметною та іншими ознаками, є частиною національного законодавства, й, відповідно, мають власні особливості в різних державах, хоч і можуть бути схожими чи навіть "об'єднаними", "наддержавними" (наприклад, правила визначення юрисдикції судів країн, членів ЄС - за своєю сутністю їх можна віднести як до "внутрішніх", так і до міжнародних, з огляду на специфічність самої політико-правової організації ЄС). Юрисдикція суду в міжнародних справах - тобто справах із присутністю іноземного елементу, є окремою "ділянкою" судової юрисдикції, яка залежить від кількох факторів:

  • колізійного права країни, в якій суд знаходиться (в різних країнах для позначення норм чи правил, які застосовуються для визначення юрисдикції суду "в міжнародному контексті", використовуються різні терміни, які можуть мати тотожнє чи схоже значення: "міжнародне приватне право", "колізійні норми", чи англійською - "conflict of laws rules" - букв. "правила щодо конфлікту правових норм");
  • поширення юридичної сили тих чи інших міжнародних, міждержавних чи наддержавних угод та конвенцій на країну, в якій знаходиться суд (наприклад, так званий "Брюссельський режим" - сукупність міжнародних конвенцій та угод, якими впроваджено правила судової юрисдикції та визнання судових рішень для країн Європейського союзу, а також кількох асоційованих країн не членів ЄС - Ісландія, Норвегія, Швейцарія);
  • інші, більш специфічні умови, як то наявність угоди сторін контракту про вибір суду та визнання такого вибору національним правом країни суду, наявність арбітражного застереження, тощо.

В історичній практиці та правових документах юрисдикцію суду в міжнародних цивільних та комерційних справах прийнято поділяти на юрисдикцію "in rem" ("стосовно речі"), та юрисдикцію "in personam" ("стосовно особи") - в залежності від того значення та юридичної сили, які таке судове рішення буде мати. В сучасній практиці переважає юрисдикція "in personam" - тобто судове рішення матиме свою силу відносно конкретної особи чи декількох осіб, - це більшість спорів з комерційних відносин, де від особи, - наприклад, сторони контракту, - вимагається здійснити певну дію - виконати зобов'язання, сплатити відшкодування за невиконання чи відмову від контракту, тощо.

Юрисдикція "in rem" в міжнародному контексті стосується визначення правової долі власності чи майна. Таке рішення, якщо воно прийнято із дотриманням визначених правил та умов, є зобов'язальним щодо невизначеного кола осіб зі всього світу, які можуть мати те чи інше відношення або вимогу стосовно цього майна. В сучасному англійському праві юрисдикція "in rem" в міжнародному контексті застосовується до морських суден, вантажів та певних пов'язаних із судноплавством випадків (таких як, вимоги власників вантажів у зв'язку із їх пошкодженням під час перевезення, вимоги моряків про стягнення заробітної плати, вимоги про відшкодування витрат за ремонт морського судна, тощо). Судове рішення "in rem" "в чистому вигляді" може бути виконане лише стосовно "res" - шляхом вилучення та наступного продажу речі (тобто, відповідного судна). Важливою підставою існування юрисдикції "in rem" є знаходження речі (судна) в межах території дії суду - з огляду на особливість англійського судочинства стосовно необхідності вручення санкціонованого судом позову для виникнення юрисдикції "в міжнародному сенсі", - вимога має бути доставлена безпосередньо на судно, вручена чи навіть прикріплена на мачті або іншій його частині, щоб бути видимою. Судно, також, може бути заарештовано задля забезпечення його подальшого продажу.

В англійській практиці, однак, вимога "in rem" часто стає і вимогою "in personam" одночасно - наприклад, якщо власник речі захищатиме свою позицію, грунтуючись на матеріальних підставах, це матиме наслідком набуття позовом також форми "in personam". Рішення, в такому разі, може стосуватися "особи" відповідача, шляхом, наприклад, покладання на нього обов'язку відшкодувати втрати в розмірі, відмінному від вартості речі (тобто меншому або більшому).

2. Загальні принципи визначення юрисдикції "in personam"

В практиці розвинутих країн застосовуються три базових принципи, які визначають підстави для існування юрисдикції "in personam". По-перше, суд матиме юрисдикцію розглядати позов, якщо існує необхідний зв'язок між стороною - відповідачем та форумом (в термінології колізійного права "форумом" називають суд, що розглядає справу). Це загальнопоширене та відоме здавна правило - "actor forum rei sequitur", "позивач має позиватися до суду відповідача". Звичайно, потрібно чітко розуміти, який саме суд вважається "судом відповідача", й визначення такого суду може становити складнощі та мати відмінності в різних національних системах. Основними критеріями тут є місце проживання чи місце знаходження відповідача, хоча часто мають також значення громадянство фізичної особи чи місце реєстрації підприємства. В системах загального, англійського права фактична присутність відповідача на території форуму разом із можливістю вручення йому санкціонованої судом позовної вимоги є головними підставами виникнення юрисдикції "in personam". Хоч існують деякі дискусії стосовно випадків, коли перебування відповідача на території форуму є тимчасовим, тим не менш, саме можливість вручення визначеного судового документу ("service of the claim form") є наріжною для виникнення юрисдикції англійського суду. Пов'язуючі фактори у випадках застосування цього принципу іноді іменуються "обставини, що поєднують загалом", оскільки вони створюють юрисдикцію незалежно від предмету позову. Юрисдикція, що виникає на цій підставі, є, відповідно, "загальною юрисдикцією" ("general jurisdiction").

Другим принципом є те, що юрисдикція виникає, якщо головні події чи обставини, які стали причиною або підгрунтям позову сталися або існують на території форуму. Якщо, наприклад, мова йде про позов стосовно порушення контракту, той факт, що контракт повинен виконуватись в межах території форуму, буде, зазвичай, конституювати необхідний пов'язуючий фактор. Пов'язуючі фактори цієї другої групи називають "обставини, що поєднують спеціально", оскільки вони дають підстави для виникнення юрисдикції лише у зв'язку із відповідною подією чи обставиною. Той факт, що деліктне нанесення шкоди вчинено на території форуму, наприклад, дає підставу для виникнення юрисдикції для судового розгляду вимоги з цього делікту. Така юрисдикція часто іменується "специфічною" ("specific") або "спеціальною" ("special jurisdiction").

Необхідно відзначити, що поширеною є практика визначення, на додаток, так званої "екслюзивної юрисдикції" ("exclusive jurisdiction"), коли для певних, прямо вказаних випадків (такими є, наприклад, зазначені в статті 24 Брюсельської I Директиви ЄС 2012 року, позови "in rem" стосовно нерухомого майна, позови стосовно чинності установчих документів чи рішень керівних органів юридичних осіб, питань патентного права, дійсності записів публічних реєстрів, примусового виконання судового рішення), юрисдикція встановлюється окремо, поза правилами, передбаченими для загальної чи спеціальної юрисдикції, та, відповідно, така ексклюзивна юрисдикція має пріоритет.

Третій принцип полягає в тому, що юрисдикція суду виникає, якщо існує визнання відповідачем такої юрисдикції. Таке визнання може бути зроблене заздалегідь, зокрема, шляхом внесення в контракт застереження (так зване "положення про виключну юрисдикцію" - "exclusive jurisdiction clause" (не плутати із "ексклюзивною юрисдикцією" - це різні випадки), "пророгація юрисдикції" - "prorogation of jurisdiction" ), за яким сторони домовляються про передання майбутніх спорів з контракту до суду визначеної країни (наприклад, до судів Англії), або до визначеного суду (наприклад, Федерального окружного суду Південного округу штату Нью-Йорк). Юрисдикція суду, встановлена таким чином, обмежена лише вимогами, які виникають з положень контракту. Визнання відповідачем такої юрисдикції, крім того, може мати місце, коли він приймає участь у справі та вибудовує свій захист лише з матеріальних підстав, не оскаржуючи процесуальні питання - тобто не заперечуючи проти юрисдикції суду, який вже розпочав розгляд справи (положення щодо пророгації містяться, зокрема, в статтях 25, 26 Брюсельської I Директиви ЄС 2012 року).

3. Юрисдикція англійського суду: традиційні правила англійського права, юрисдикційні правила ЄС ("Брюссельський режим") та теперішній час ("post-Brexit")

Англійське право має розвинуті на протязі багатьох сторіч традиційні правила визначення юрисдикції судів. З огляду на історичні особливості становлення Сполученого Королівства, вирішення значного обсягу політичних та юридичних питань внутрішнього устрою (нагадаємо, що безпосередньо англійське загальне право поширюється на територію Англії та Уельсу, і не поширюється на Шотландію та Північну Ірландію), питання "внутрішньої" юрисдикції чи розгалуження судів не є простим, й подекуди дуже складно відслідкувати певну логіку, чи принципові критерії для її визначення. Для потреб міжнародного колізійного права, Сполучене Королівство має три окремі "юрисдикційні округи" - Англію та Уельс, Шотландію й Північну Ірландію, в кожному з яких діють власні юрисдикційні правила. Говорячи про англійське право, мають на увазі саме загальне право Англії та Уельсу, оскільки воно є історичною "базою" для всього загального права, зокрема, і для права величезних англійських колоній у всьому світові, в більшості з яких, після отримання ними власної суб'єктності, схожі правила, в тому чи іншому вигляді, застосовуються й натепер. Отже в англійському загальному праві існують традиційні юрисдикційні правила "для потреб міжнародного права", які застосовуються у відношенні до питань судової юрисдикції "in personam".

Із поетапним становленням Європейського Союзу та розвитком його власної правової системи, що мала коріння в багатьох міждержавних конвенціях та угодах, Велика Британія, як і інші члени ЄС, імплементувала право ЄС, зокрема й ті правила, якими визначається юрисдикція судів, а також здійснюється визнання судових рішень. Велика Британія, таким чином, в повному складі увійшла до єдиного "юрисдикційного округу", який називають "Брюссельський режим", що діє в межах держав-членів ЄС та підписантів деяких суміжних міждержавних документів у цій сфері (до документів, що встановлюють "Брюссельський режим", відносяться: Брюссельська конвенція 1968 року країн-членів Європейських спільнот, Луганійська конвенція 1988 року, Брюсельська I Директива ЄС 2001 року, Угода із Данією 2005 року, Луганійська конвенція 2007 року, Брюсельська I Директива ЄС (виправлена) 2012 року). При цьому, з огляду на особливості побудови такого унікального правового режиму, склалася ситуація, коли традиційні англійські правила визначення юрисдикції судів перестали застосовуватися для випадків, коли відповідач є резидентом Великої Британії або іншої країни, на яку поширюється дія "Брюссельского режиму", - тобто для цих випадків застосовувалося право ЄС. Відносно ж інших осіб (не громадян ЄС чи країн "Брюссельського режиму"), традиційні англійські правила зберігали чинність, - зокрема це стосувалося юрисдикції англійських судів відносно громадян всіх інших країн світу, - наприклад, США, Канади, Австралії, Японії, Китаю, Росії, Індії, Бразилії.

Юрисдикційні правила, застосовувані в судах ЄС, як і традиційні англійські правила, грунтуються на вказаних вище принципах, проте мають особливості, насамперед, у характері свого застосування. Зокрема, вони акцентовані на підвищеному захисті резидентів ЄС (як тих, що мають громадянство країни ЄС, так і тих, хто має так званий "доміцилій" у країні ЄС, визначений за внутрішніми правилами цієї країни) від "подвійного" судочинства та визнання "сумнівних", з точки зору процесуальної юрисдикційної "чистоти" і "належного адміністрування правосуддя", рішень судів третіх країн, та, на противагу, створення, "за замовченням", певної переваги у можливості для суду, що знаходиться в межах ЄС, отримувати юрисдикцію в справах стосовно осіб, які належать до громадянства третіх країн.

Однак, після виходу Великої Британії зі складу ЄС та натепер право ЄС стосовно неї втратило свою чинність (не застосовується до позовів, поданих після 31 грудня 2020 року). Відповідно, власні правила англійського права відновили чинність відносно всіх осіб (тобто відновилася в повному обсязі система "трьох юрисдикційних округів" - як для громадян Великої Британії, так і для інших - громадян ЄС і громадян третіх країн в однаковому "обсязі"). Англійський суд, насьогодні, повернув собі ті повноваження, які були обмежені правом ЄС. Проте, з іншого боку, резиденти Великої Британії вже не мають статус осіб - резидентів країни ЄС, а тому втратили переваги, які надавали своїм громадянам юрисдикційні правила ЄС.

4. Особливості встановлення юрисдикції англійського суду - вручення позову ("service of the claim"), застосування доктрини "forum (non) conveniens"

Базове правило англійського загального права може здивувати: юрисдикція традиційно була виключно питанням процедури. Фактичний судовий процес починається із вручення (доставлення) відповідачу стандартної та санкціонованої судом форми - раніше така форма мала назву "наказу про виклик до суду" ("writ of summons"), а із прийняттям Правил цивільної процедури (Civil Procedure Rules - CPR 1998) отримала назву "позовна форма" ("claim form").

Цей офіційний документ видається судом після отримання заяви позивача й містить повідомлення відповідачу про заявлену вимогу, а також час та місце судового розгляду. Позовна форма має строк дії - 4 місяця з моменту видання. Фактичне вручення чи доставлення її раніше відбувалося позивачем чи залученою ним третьою особою (юристом), а із прийняттям СPR 1998, - позивачем (юристом) або судом, в залежності від обставин. Головною особливістю є "характер" вручення ("service") - правило зазначає, що позовна форма має бути, у відведений строк, доведеною до відома, і про це повинно бути належне підтвердження. Якщо все виконано у відповідності до правил, визначених частиною 6 CPR 1998, та відповідач відмовляється реагувати на позовну форму - не з'являється до суду та не надсилає відповідь на позов - суд може ухвалити так зване "рішення без процесу" ("default judgment") та задовільнити позов.

Якщо ж такий документ до відома відповідачу не доведений, чи доведений бути не може, чи не має або не надано до суду належного підтвердження доведення позовної форми до уваги відповідача, суд відмовляє позивачу в заяві й справа не розглядається взагалі, оскільки відповідач не є досяжним для суду. Іншими словами, юрисдикція залежить від такого доведення - якщо воно не відбулось, відповідної юрисдикції у суду не виникає, навіть якщо для неї є "матеріальні" підстави. Це правило має й зворотній бік. Так, якщо вручення чи доведення форми відповідачу відбувається, незалежно від наявності "матеріальних" підстав для загальної юрисдикції, набуває сили принцип наявності зв'язку відповідача із місцем форуму - незалежно від фактичного громадянства, національності, чи будь-якої реєстрації відповідача. Тобто, якщо особа тимчасово чи транзитом прибуває, наприклад, в Лондон, вручення їй в аеропорті позовної форми створить необхідну загальну юрисдикцію для англійського суду (див. Colt Industries Inc. v. Sarlie High Court (Queen’s Bench Division) [1966] 1 WLR 440; це правило, однак, не застосовується, якщо відповідач доставлений на англійську територію проти волі чи із застосуванням омани: див. Stein v. Valkenhuysen (1858) EB & E 65; Watkins v. North American Lands Co. (1904) 20 TLR 534 (HL)).

Необхідно відзначити, що існує можливість здійснення санкціонованого судом вручення чи доставлення позовної форми навіть відповідачу, який знаходиться поза межами Англії чи Уельсу (а також Шотландії і Північної Ірландії, для резидентів яких діють окремі правила), що також тягне за собою виникнення юрисдикції англійського суду. Обов'язковою умовою цього є отримання позивачем дозволу англійського суду, оскільки така виключна процесуальна дія, зазвичай, не заохочується міжнародним правом. Для отримання такого дозволу позивач, перш за все, повинен довести суду дві важливі речі: по-перше, що справа підпадає під визначене правом юрисдикційне правило; по-друге, що з огляду на доктрину "forum non conveniens" розглядати справу в англійському суді буде доцільно, та рішення можна буде примусово забезпечити. Тягар доведення таких обставин лежить на позивачеві, при цьому відповідач про такий розгляд самої можливості початку судового процесу проти нього не повідомляється. Позивач, також, має показати суду, що вимога, яку він висуває проти відповідача є суттєвою та обгрунтованою, що він bona fide прагне ініціювати її розгляд. При цьому, будь-які сумніви в заявлених аргументах суд тлумачитиме проти позивача. В разі, якщо суд все ж погоджується із доводами позивача, позовна форма може бути вручена, але із обов'язковим дотриманням вимог законодавства країни, де таке вручення має відбуватись. Оскільки багато країн вважають такі дії втручанням у свої внутрішні справи (проте, не сама Англія, - аналогічна дія відносно особи в Англії не забороняється), це можливо, насамперед, із дотриманням Гаазької конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року, якщо країна її ратифікувала, або в іншому випадку лише за умов, що національне право цієї країни не містить відповідних заборон чи вимоги стосовно отримання попередньої згоди від місцевих офіційних судових чи інших уповноважених органів на вручення позовної форми (наприклад, у Швейцарії вручення такого іноземного судового документу без отримання попередньої згоди офіційних органів влади є кримінальним злочином).

Певним запобіжником можливого надмірного суддівського "апетиту" є доктрина "forum non conveniens", яка широко використовується англійськими (та іншими) судами, з огляду на потребу розумного врегулювання питань юрисдикції. Ця доктрина набула значного розвитку протягом 20 сторіччя, й полягає в тому, що суд, вирішуючи питання юрисдикції повинен відповісти на два запитання: "чи має він предметну юрисдикцію?", "якщо юрисдикція є, чи має він її застосувати?". Відповідь на перше питання визначити досить нескладно, спираючись на визначені правом принципи щодо загальної, спеціальної, ексклюзивної юрисдикції, чи наявного визнання або застереження (угоди сторін контракту) про виключну юрисдикцію. Що стосується другого - відповідь залежить від досяжності для суду всіх пов'язаних засобів та можливостей, необхідних для повного розгляду та примусового виконання судового рішення. Керуючись правилами "forum non conveniens" суд має можливість відмовитись від встановлення юрисдикції, вирішивши, що інший суд знаходиться "в більш зручному становищі" для вчинення правосуддя у справі. Важливою метою застосування "forum non conveniens" є запобігання так званій "торгівлі форумом" ("forum shopping"). Як зазначив суддя у справі Airbus Industrie GIE v Patel [1999] 1 AC 119 at 132: "У світі існують, так би мовити, хащі із окремих, різноманітних за своїм походженням, юрисдикцій. В Англії, наприклад, юрисдикція заснована на присутності відповідача в межах юрисдикції, а в окремих, визначених (проте, широко застосовуваних) обставинах - на можливості довести процес до відповідача за межами юрисдикції. Однак потенційні крайнощі юрисдикцій загального права загалом зменшуються застосуванням принципу "forum non conveniens" - самообмежуючого правила, за яким суд зупинить (або припинить) процес на користь іншого, вочевидь, більш належного форуму."

Для справедливості необхідно зазначити, що, наприклад, стаття 14 Французького цивільного кодексу навіть у більшій мірі реалізує так званий "принцип довгих рук правосуддя", оскільки передбачає можливість поширення загальної юрисдикції французського суду на відповідача-іноземця, який не має жодного зв'язку із Францією окрім того, що уклав контракт із резидентом Франції, при тому не має значення, в якій країні такий контракт був укладений чи де він має виконуватись. Тобто загальна юрисдикція фактично виникає у країні, до якої належить позивач, а не відповідач.

5. Юрисдикція стосовно контрактів згідно до Правил цивільної процедури (CPR 1998)

Важливе значення мають правила, згідно до яких англійський суд поширює свою юрисдикцію "in personam" поза межі території Англії та Уельсу за позовами, пов'язаними із контрактами. Такі правила визначені пунктом 6.36 CPR 1998, а також Практичним керівництвом 6B до нього (див.: Practice Direction 6B - 3.1, "Claims in relation to contracts"). Існують кілька підстав для виникнення такої юрисдикції:

  1. контракт укладено в межах території Англії та Уельсу;
  2. контракт укладено агентом, який представляє принципала в межах території Англії та Уельсу;
  3. контракт регулюється англійським правом;
  4. існування угоди чи застереження про вибір англійського суду;
  5. порушення контракту вчинене в межах території Англії та Уельсу;
  6. якщо позов стосується визнання контракту таким, що не існує, у випадках, коли такий оскаржуваний контракт містить підстави для виникнення юрисдикції за пунктами А-D.

Контракт укладено в межах території Англії та Уельсу. Ця підстава юрисдикції не має еквіваленту в Брюссельській I Директиві. Можна відмітити, що підгрунтя існування такої підстави часто досить складно встановити, особливо коли сторони не проводять перемовини із особистою зустріччю. В такому випадку немає об'єктивного способу визначити де саме контракт укладено. В різних країнах створені "штучні" правила для цієї мети, які є дещо різними. Англійське правило полягає в тому, що якщо сторони комунікують за допомогою миттєвих (чи майже миттєвих) засобів - телефоном, електронною поштою, факсом - контракт є укладеним там, де оферент отримує від адресата акцепт. В разі, якщо комунікація відбувається немиттєвими засобами, наприклад, звичайною поштою, - контракт укладено в місці, з якого акцепт надіслано.

Контракт укладено агентом, який представляє принципала в межах території Англії та Уельсу. Аналогічний випадок охоплюється статтею 5(5) Брюссельської I Директиви, а отже англійське правило є подібним до правила ЄС. Потрібно відзначити, що ця підстава поширюється як на контракти укладені "самим" агентом на користь принципала, так і на випадки, коли представник лише "пересилає" документи на підпис до головного офісу, тобто контракт укладається "через" представника (National Mortgage and Agency Company of New Zealand v. Gosselin (1922) 18 TLR 832 (CA)).

Контракт регулюється англійським правом. Про регулювання контракту англійським правом може бути зазначено у його тексті, і така угода про вибір права може становити підставу для виникнення юрисдикції англійського суду. З огляду на "forum non conveniens", лише наявність такого застереження ще не означає, що англійський суд погодиться встановити свою юрисдикцію, - зокрема, якщо сторони контракту чи сам контракт не мають ніякого відношення до Англії та Уельсу. З іншого боку, якщо обидві сторони мають відношення до однієї держави ("внутрішній" контракт) вибір права іншого ніж право цієї держави матиме дію лише в мірі, в якій це не суперечить обов'язковим правовим нормам держави, із якою сторони чи контракт мають дійсний зв'язок. А отже, наприклад, оподаткування, антимонопольні обмеження чи питання захисту прав споживача відносно такого контракту чи його виконання не залежатимуть від вибору права, здійсненого сторонами.

Існування угоди чи застереження про вибір англійського суду. Потрібно відзначити, що суди (не лише англійські) не дуже "радіють" від наявності угоди, за якою сторони передають справи, пов'язані із контрактом на ексклюзивний розгляд іншого суду. Суд, який мав би розглядати справу, за заявою зацікавленої особи обов'язково зважить обставини та текст угоди, аби перевірити чи не є вона недійсною. Якщо ж розглядати це питання з боку англійського суду як обраного за такої угоди, потрібно зауважити, що Велика Британія ратифікувала Гаазьку конвенцію про угоди про вибір суду 2005 року (наново, після виходу зі складу ЄС). Згідно до статті 5(2) конвенції, за умов дійсності такої угоди та її відповідності вимогам конвенції, суд, про вибір якого домовлено, не може відмовитись встановити свою юрисдикцію стосовно контракту (тобто застосувати "forum non conveniens").

Порушення контракту вчинене в межах території Англії та Уельсу. Окільки мова йде про надання згоди суду на вручення позовної форми поза межами Англії та Уельсу, позивач, при цьому, повинен аргументувати суду цілу низку обставин, за сукупності яких суд надасть згоду - факт існування контракту, його порушення саме в межах території Англії та Уельсу (що може мати суттєві складнощі для контрактів, які не передбачають реального виконання із "матеріальним" результатом), можливість вручення позовної форми відповідачу, а також те, що саме англійський суд є "forum conveniens".

Якщо позов стосується визнання контракту таким, що не існує. Ця підстава стосується випадків, коли метою позивача є визнання контракту таким, що не існує, за наявності підстав зазначених вище - оскаржуваний контракт укладено в межах території Англії та Уельсу, чи агентом, який представляє принципала в межах території Англії та Уельсу, чи у тексті документу вказано, що він регулюється англійським правом або є застереження про вибір англійського суду.

Використана література

Hartley, Trevor C. International Commercial Litigation. Text, Cases and Materials on Private International Law. Cambridge University Press, 2009.

Rogerson, Pippa. Collier’s Conflict of Laws. Cambridge University Press, 2013.

Civil Procedure Rules (CPR) 1998

Директива ЄС № 44/2001 від 22.12.2000, Брюсельська I Директива

Директива ЄС № 1215/2012 від 12.12.2012, Брюсельська I Директива(виправлена)

Зміст
Free Web Hosting