Будь-ласка, вимкніть блокування реклами та оновіть сторінку.


Please, turn off the adblocker and restart the page.

Авторизація
підписатися опції

Contractus est quasi actus contra actum

Контракт є ніби дія проти дії
Roman

Аналітика з англійського права

> Англійське договірне право (Contract Law)

head_image
СЕКЦІЯ - Е

Дефекти контракту в англійському праві

2022-02-12

6.1. Контракт: недійсний (void), умовно-недійсний (voidable). Контракт, що не має правового захисту (unenforceable)

В англійському договірному праві контракт є укладеним, якщо сторонами виконані чи дотримані певні визначені умови:

  • обіцянка сторін (угода) супроводжується зустрічним задоволенням (consideration) або зроблена в формі 'deed';
  • угода є чіткою та змістовно завершеною;
  • угода здійснена з метою створити юридичні наслідки;
  • угода відповідає формальним вимогам, якщо такі існують та необхідні, аби така угода мала зобовʼязальний характер.

В разі відсутності того чи іншого елементу із зазначених, контракт не є укладеним (null).

Якщо контракт укладений, тобто зазначені умови дотримані, проте містить, за своєю суттю чи формою досягнення угоди, визначений правом "дефект", - в залежності від конкретного змісту такого "дефекту" контракт або не має сили взагалі, - безвідносно до будь-яких додаткових умов чи волі сторін, або може втратити силу за певних умов.

Контракт, який не має сили без будь-яких додаткових умов, тобто не створює зобовʼязань взагалі та, відповідно, його виконання не може бути примусово забезпечене в суді (проте, примусово може бути забезпечене застосування наслідків такої недійсності), іменують недійсним (void, "void ab initio"). Негативні наслідки такої недійсності торкаються усіх сторін, а тому недійсність є "повною" та безумовною.

З іншого боку, якщо контракт, через визначений правом "дефект" та у визначених випадках, може бути, на розсуд певної сторони (тобто сторони, яка потерпає від "дефекту"), визнаний недійсним - контракт іменується таким, що є недійсним "за умови" або "умовно-недійсним" (voidable, "voidable in futuro"). Такий контракт, відповідно, може бути розірваний визначеною стороною (rescind) на підставі того, що контракт має "дефект", або - якщо ця "потерпіла" сторона виявляє бажання його виконувати чи продовжує його виконувати й після того, як причини для недійсності були встановлені чи припинився зловмисний вплив на цю сторону - є дійсним та має виконуватись і надалі.

Існує також ще один, "винятковий" стан "недійсності", коли контракт є фактично дійсним (тобто вимагати визнання його недійсним неможливо), але контракт чи зобовʼязання за ним не можуть бути примусово забезпечені шляхом звернення за судовим захистом (unenforceable). Така "процесуальна" недійсність має своє дуже глибоке історичне коріння в статутному праві - акті про запобігання шахрайству та лжесвідченню 1677 ("Statute of Frauds"), - єдиний, діючий дотепер, пункт 4 якого передбачає, що не може бути поданий судовий позов відносно певних контрактів, якщо вони не складені письмово та не підписані сторонами (зокрема, це стосується гарантії, продажу землі, контрактів, що виконуватимуться більш одного року). Те ж стосується й контрактів (точніше їх частини, про що мова піде надалі), які визнаються протиправними в звʼязку із протиправністю (illegal).

6.2. "Дефекти" контракту, які тягнуть за собою його недійсність. Загальні наслідки недійсності контракту

Серед головних факторів чи "підстав", які в сучасному англійському договірному праві найчастіше визнаються "дефектом" контракту, є:

  1. помилка (mistake);
  2. введення сторони в оману (misrepresentation);
  3. примус (duress);
  4. неправомірний вплив (undue influence);
  5. недієздатність сторони (incapacity);
  6. нездатність сторони до усвідомлення (unconscionability);
  7. нерівність "ділового впливу" (inequality of bargaining power);
  8. протиправність (illegality).

Цей перелік не є строго "фіксованим" чи вичерпним, оскільки підстави для недійсності контрактів в англійському договірному праві визначаються, насамперед, судовою практикою, а не законодавством. Термінологія, яку використовують ті чи інші суди не завжди є тотожною, кожне рішення має власні особливості застосування визначень, але одноманітність забезпечується шляхом посилання на вже існуючі, базові судові прецеденти у подібних відносинах. Існують історичні та сучасні судові прецеденти, якими встановлюються інші "за формою визначення" "дефекти", що, в залежності від тих чи інших обставин конкретної справи, також можуть ставати основою для визнання контрактів недійсними або умовно-недійсними.

Недійсний контракт не створює юридичних зобовʼязань з моменту його укладення. Тобто, головний наслідок визнання контракту недійсним - відсутність будь-яких зобов'язань сторін, повʼязаних із ним. Умовно-недійсний контракт стає недійсним (із самого моменту його укладення) лише за умови, що "постраждала" сторона висловила бажання його розірвати коли причини для недійсності були встановлені чи припинився зловмисний вплив на цю сторону.

В разі, якщо за контрактом вже відбулось виконання, його недійсність, за загальним правилом, буде мати наслідком проведення реституції ("restitutio in integrum") - повернення сторонами набутого за контрактом. Такий правовий засіб, є можливим як в межах загального права, так і в межах права справедливості (rescission), проте має особливості свого застосування в обидвох. В загальному праві реституція призначається судом лише коли це є можливим та доцільним фізично, в той час, як реституція за правом справедливості призначається, на розсуд суду, в разі неможливості реституції за загальним правом, і є інструментом так званого права про несправедливе збагачення (unjust enrichment law). Варто також додати, що право справедливості передбачає можливість застосування будь-яких інструментів, які до нього відносяться на розсуд суду безвідносно до того чи іншого змісту відносин, а тому, за умов виконання необхідних умов щодо справедливості ('in personam'), суд може призначити й інші засоби захисту.

Англійське договірне право не має суто "технічного" "правила в розрізі певного виду контракту" чи правил "на всі випадки" визнання контрактів недійсними, - суди використовують гнучкі та опрацьовані практично та методологічно тести й інструменти щодо визначення підстав, процедур чи обсягів виправлення в залежності від обставин справи. Такі інструменти, в свою чергу, спираються на ті чи інші правила в розрізі окремих "дефектів" - із застосуванням їх щодо контрактів і суміжних деліктів, - які вже існують у відповідній судовій практиці в загальному праві і в праві справедливості, або на приписи статутного права. З поглядів континентального права, - не існує чіткого "наукового" галузевого відокремлення правових концепцій, які застосовуються саме до наслідків недійсності контракту, - наприклад, згадуване право про несправедливе збагачення застосовується не лише до "дефектних" контрактних зобовʼязань, але й до наслідків завдання загальної шкоди (tort law) чи порушення права щодо трастів.

Також необхідно відзначити, що само по собі визнання контракту недійсним чи умовно-недійсним, зазвичай, не є метою сторони, яка звертається до суду. Специфіка англійського права, яка відповідає саме такому, реалістичному, з точки зору звичайної людини, підходу, полягає у його суцільній практичності, а отже метою судового розгляду є, насамперед, об'єктивне вирішення спору між сторонами загалом. Це полягає у виданні чіткої вказівки за наслідками розгляду (як в межах заявлених вимог, так і поза ними, де того потребує справедливість) - стягнути завдану шкоду, покласти на сторону понесені від невиконання зобовʼязання прямі збитки, зобовʼязати повернути отримане за контрактом в межах реституції, чи як набуте несправедливо, із відшкодуванням, зокрема, завданої непрямої шкоди.

6.3. Помилка (mistake)

Помилкою в англійському договірному праві вважається невірне розуміння певних фактичних обставин чи невірна їх правова оцінка.

Судова практика містить такі основні "типи" помилок:

  • спільна (common) помилка, коли обидві сторони роблять ту ж саму помилку щодо однієї обставини;
  • взаємна (mutual) помилка, коли обидві сторони помиляються, проте щодо різних обставин (cross-purpose);
  • однобічна (unilateral) помилка, - відповідно, помиляється лише одна зі сторін, в той час як іншій стороні відомо (чи має бути відомим) про помилку. Однобічна помилка, в свою чергу, може бути: відносно особи однієї зі сторін, відносно умов контракту, відносно сутності документу, що підписується (non est factum).

Вирішуючи справи, судді, насамперед, зважають чи є помилка "операційною" (operative) - тобто чи має вона фундаментальний вплив на виконання сторонами своїх зобовʼязань. Для цього, серед іншого, може застосовуватися тест "об'єктивності" - "чи змогла би будь-яка розумна третя особа зрозуміти контракт однозначно та об'єктивно, безвідносно до позиції тієї чи іншої сторони, - чи для встановлення конкретного змісту зобовʼязання їй необхідно було б "прийняти" ту чи іншу сторону". В разі останнього висновку - згода за контрактом не є досягнутою фактично, й, відповідно, помилка є операційною. В разі визнання помилки "операційною" контракт визнається недійсним.

Контракт визнається недійсним, також, в разі:

  • спільної помилки сторін, коли, всупереч їх переконанню, немає фізичної чи правової можливості виконати контракт через неіснування його предмету (Couturier v Hastie (1856) 5 HL Cas 673), через відсутність права власності на предмет (Cooper v Phibbs (1867) LR 2 HL 149); чи в разі настільки суттєвої спільної помилки відносно предмету контракту (його якості), що сторони б не уклали контракт, якби не помилились (Great Peace (Shipping) Ltd v Tsavliris (Salvage) International Ltd [2002] 4 All ER 689);
  • взаємної помилки сторін щодо предмету чи умов контракту, коли помилка є операційною (Raffles v Wichelhaus (1864) 2 Hurl & C 906, Scriven Brothers & Co v Hindley & Co [1913] 3 KB 564);
  • однобічної помилки відносно особи сторони, із якою укладається контракт, якщо особа сторони має суттєве значення для контракту (Cundy v Lindsay (1878) 3 App Cas 459) або про таку важливість особи було заявлено іншою стороною до чи в момент укладення контракту (Boulton v Jones (1857) 2 H & N 564);
  • однобічної помилки, коли сторона помиляється стосовно "матеріальних" умов контракту (наприклад, невірно розрахувала ціну), стороною зроблена помилкова заява щодо намірів, повʼязаних із умовами контракту, й іншій стороні відомо (чи обгрунтовано мало бути відомим) про таку помилку (Hartog v Colin & Shields [1913] 3 KB 564);
  • однобічної помилки відносно змісту чи правових наслідків контракту, який підписується стороною (Saunders v Anglia Building Society [1970] 3 All ER 961) - проте, контракт є дійсним, якщо особа "помилилась" внаслідок власної неуважності чи безтурботності (наприклад, відмовилась прочитати текст контракту, оскільки поспішала).

Варто також відзначити, що в залежності від обставин, якщо суд вирішить несправедливим залишати наслідки помилки якими вони є, або визначить набуте стороною внаслідок помилки як несправедливе збагачення, в якості додатку чи альтернативи (навіть в разі невизнання помилки "операційною"), можуть бути застосовані інструменти права справедливості - реституція (rescission), виправлення помилки (rectification), відмова у виданні судового наказу щодо виконання в натурі (specific performance). В цьому, як і в багатьох інших елементах та концепціях, полягає виняткова гнучкість англійського права, якої дуже складно досягнути в праві континентальному.

6.4. Введення в оману (misrepresentation)

Контракт є умовно-недійсним (voidable), якщо сторона (потерпіла особа) уклала його, покладаючись на оманливу заяву (misrepresentation), зроблену іншою стороною як зловмисно (fraudulent), так і невинно (innocent) чи з недбалості (negligent). Як вище зазначено, умовна недійсність контракту передбачає необхідність для постраждалої сторони висловити бажання розірвати контракт, та можливість відповідного звернення до суду. Ступінь "зловмисності" заяви, як і певні додаткові умови, визначають доступні для застосування засоби захисту для позивача.

В будь-якому разі, постраждала сторона має право вимагати реституцію. Проте, реституція не застосовується судом у випадках, коли:

  1. позивач, поведінкою чи заявою, виразив схвалення контракту та намір його подальшого виконання; при цьому, таке схвалення має грунтуватися на повному розумінні постраждалою стороною факту оманливості заяви та свого права розірвати контракт (Long v Lloyd [1958] 1 WLR 753);
  2. сплив обгрунтований час для розірвання - для незловмисної заяви цей час відраховується з моменту укладенння контракту (Leaf v International Galleries [1950] 2 KB 86), для зловмисної - з моменту виявлення, чи з моменту, коли сторона обгрунтовано мала виявити оману;
  3. третя сторона добросовісно набула права на майно, первісно передане за дефектним контрактом (White v Garden (1851) 10 CB 919; Oakes v Turquand [1867] LR 2 HL 325);
  4. реституція, як повернення сторін в перед-контрактний стан, є неможливою - внаслідок зміни властивостей предмету контракту (Clarke v Dickson (1858) 120 ER 463; Vigers v Pike (1842) 8 Cl & F 562). Визначення такої неможливості залишається на розсуд суду - наприклад, реституція застосовується, якщо "точне" повернення не вимагається, й можливим є "суттєве" повернення (Head v Tattersall (1871) LR 7 Exch 7). При тому, "зменшення вартості не є, само по собі, підставою для відмови від реституції (Armstrong v Jackson [1917] 2 KB 822).
  5. на розсуд суду, відшкодування збитків замість реституції є більш справедливим, з огляду на "характер" та наслідки омани (Misrepresentation Act 1967, пункт 2(2)).

Історично, судовий захист за англійським Загальним правом надавався лише в разі зловмисного введення в оману. Додаткові, більш лояльні до потерпілої сторони, статутні засоби захисту надані із прийняттям 'The Misrepresentation Act 1967', пунктом 2(1), якого передбачається: "В разі, якщо особа уклала контракт, покладаючись на оманливу заяву, зроблену їй іншою стороною контракту [друга сторона, доп. перекл.], та, внаслідок цього, вона зазнала втрат, то, за умов, що особа, яка зробила оманливу заяву [друга сторона], несла би відповідальність за збитки, якщо б така заява була б зловмисною, ця [друга] сторона є відповідальною за збитки, навіть в разі незловмисно зробленої оманливої заяви, якщо не доведе, що вона мала обгрунтовані підстави вважати, та на момент укладення контракту вона дійсно вважала, що заявлені нею факти є правдивими."

Прийняттю такого більш суворого статутного регулювання, передувала певна судова практика за Загальним правом, яка встановила необхідность відшкодування втрат в разі незловмисного введення в оману за певних умов (Hedley Byrne & Co Ltd v Heller & Partners Ltd [1963] 2 All ER 575). Наразі все ще існує дві альтернативи позову про відшкодування шкоди в разі незловмисної оманливої заяви - за Загальним правом та за відповідним актом статутного права. Для задоволення позову за Загальним правом необхідним є існування "особливих відносин" між сторонами, які покладають на сторону, яка зробила оманливу заяву, "обовʼязок піклування": ця сторона має спеціальні знання або навички відносно заявлених обставин (Harris v Wyre Forest District Council [1988] AC 831), і обгрунтовано могла передбачити, що постраждала сторона буде покладатися на заяву (Chaudry v ­Prabhakar [1988] 3 All ER 718). В іншому випадку для застосування захисту, який грунтується на статутному праві, обовʼязковою передумовою є наявність контракту між сторонами, та тягар доказування в частині існування в неї підстав вважати, що заява була правдивою, нестиме друга сторона, - тобто сторона, яка зробила оманливу заяву.

Незалежно від застосування реституції відшкодування збитків здійснюється з урахуванням наступного:

  • в разі зловмисної (fradulent) оманливої заяви - грунтуючись на деліктному праві як за вчинений делікт (tort of deceit), в розмірі прямих фінансових втрат (McConnel v Wright [1903] 1 Ch 546), та втрати "можливостей" - втраченої вигоди (East v Maurer [1991] 2 All ER 733), незалежно від "передбачуваності" таких втрат (Doyle v Olby (Ironmongers) Ltd [1969] 2 QB 158; Smith New Court Securities Ltd v Scrimgeour Vickers (Asset Management) Ltd [1997] AC 254; Parabola Investments Ltd v Browallia Cal Ltd [2010] EWCA Civ 486);
  • в разі оманливої заяви за недбалості (negligent) - в розмірі "передбачуваних" збитків, в межах відшкодування за вчинення делікту (tort of negligence) (Hedley Byrne & Co Ltd v Heller & Partners Ltd [1963] 2 All ER 575); або, в разі наявності підстав для застосування пункту 2(1) Misrepresentation Act 1967, - в тому ж розмірі, що й у випадку зловмисної оманливої заяви (Royscot Trust Ltd v Rogerson [1991] 2 QB 297);
  • в разі невинної (innocent) оманливої заяви Загальне право не надає засобів захисту, зокрема, відшкодування будь-яких збитків. Проте, реституція залишається можливою за правом справедливості, або, на розсуд суду якщо є відповідні умови, зазначені в пункті 2(2) Misrepresentation Act 1967, замість такої реституції можливе відшкодування збитків.

6.5. Примус (duress) і неправомірний вплив (undue influence)

Контракт є умовно-недійсним (voidable), в разі коли сторона уклала контракт під впливом примусу (насильства) чи погрози застосування насильства (duress), а також в разі укладення контракту внаслідок неправомірного впливу (undue influence).

Доктрини примусу (duress) та неправомірного впливу (undue influence), хоча є дуже схожими в своїй фундаментальній ознаці - порушенні принципу добровільності укладення контракту, в англійському праві розглядаються із важливими особливостями. Засоби захисту в разі примусу застосовуються в межах загального права, в той час, як відповідна доктрина неправомірного впливу регулюється правом справедливості, - що, відповідно, надає певну можливість для альтернативного формулювання позовних вимог та вибору юрисдикції.

Відповідно до прецедентів загального права, примус може полягати у наступному:

  • насильство або погроза насильством стосовно особи (Barton v Armstrong [1975] 2 All ER 465);
  • погроза завдання шкоди майну (Occidental Worldwide Investment Corporation v Skibs A/S Avanti (The Siboen and The Sibotre) [1976] 1 Lloyd’s Rep 293);
  • економічний примус, коли погроза має вираз у завданні шкоди фінансовому, а не фізичному, стану особи (Occidental Worldwide Investment Corporation v Skibs A/S Avanti (The Siboen and The Sibotre) [1976] 1 Lloyd’s Rep 293; North Ocean Shipping Co v Hyundai Construction Co (The Atlantic Baron) [1979] QB 705), проте, лише за певних умов, які мають чітко вказувати на відмінність від правомірного "економічного суперництва" (Pao On v Lau Yiu Long [1980] AC 614; Atlas Express Ltd v Kafco [1989] 1 All ER 641; CTN Cash & Carry v Gallagher [1994] 4 All ER 714 ).

Досить актуальним наразі залишається питання визначення економічного примусу та його відмінності від правомірного "економічного суперництва" чи "рівноправної боротьби", які є прийнятними, й навіть бажаними, у ділових відносинах. Головною відмінністю судова практика вважає порушення, в першому випадку, принципу свободи контракту, що виражається у відсутності вільного волевиявлення сторони, яка зазнає примусу. Для визначення такого порушення, зокрема, застосовується тест, наведений у справі Pao On v Lau Yiu Long [1980] AC 614: "чи сторона, яка зазнає примусу, протестувала або ні ... мала або ні доступний для неї альтернативний вибір ... чи отримала незалежну пораду ... чи здійснила кроки аби уникнути примусу".

Неправомірний вплив є концепцією права справедливості й застосовується в ситуаціях, коли сторона отримала несправедливу перевагу над іншою із застосуванням неналежного тиску, проте в справі немає всіх необхідних ознак примусу за загальним правом. Чіткого визначення терміну не існує, але судова практика (Bank of Credit and Commerce International v Aboody [1990] 1 QB 923) відрізняє:

  • неправомірний вплив із презумпцією (presumed);
  • фактичний (actual) неправомірний вплив.

В першому випадку, необхідним елементом є наявність спеціальних відносин між сторонами: батьки-діти (Lancashire Loans Co v Black [1933] 1 KB 380), релігійний лідер - адепт (Allcard v Skinner (1887) 36 Ch D 145), траст - бенефіціар (Benningfield v Baker (1886) 12 App Cas 167), доктор - пацієнт (Dent v Bennett (1839) 4 My & Cr 269), юрист - клієнт (Wright v Carter [1903] 1 Ch 27), чи інші випадки існування довірчих відносин (Lloyds Bank plc v Bundy [1979] QB 326; Smith v Cooper [2010] EWCA Civ 722).

В разі фактичного неправомірного впливу наявність таких спеціальних відносин не передбачається, а отже сторона, яка посилається на неправомірний вплив, має аргументувати та довести відсутність у неї можливості вільного вибору - укладати контракт або ні.

В кожному випадку, суд має встановити - чи сторона, яка посилається на неправомірний вплив, мала повну інформацію щодо характеру та наслідків контрактних зобовʼязань, коли укладала його, чи була вона задоволена такою інформацію, згодна із зобовʼязаннями, чи отримувала вона завчасно незалежну та неупереджену пораду щодо контракту.

6.6. Контракт, недійсний в звʼязку із протиправністю (illegality)

Питання недійсності контрактів у звʼязку із незаконністю чи протиправністю (illegality) стосуються сфери публічного порядку, а тому мають особливість, пов'язану із підвищеною роллю статутного права. З огляду на це, а також на величезну історію вже існуючих у цій сфері судових прецедентів, існує деяка неодностайність у питаннях застосування термінології та спільності принципів і правил. Базовий принцип стосовно таких контрактів є очевидним і простим - "право не забезпечує контракт, який є протиправним". При тому, як судді, так і парламентарі не дотримуються, з обʼєктивних причин, одноманітної термінології - судова практика та законодавчі акти містять визначення, в яких контракт визнається або "недійсним" (void), або "протиправним" (illegal), або таким, що "не має правового захисту" (unenforceable), або ту чи іншу комбінацію таких дефініцій.

З огляду на зазначені складнощі, можливою є наступна класифікація протиправних контрактів, яка, проте, є досить орієнтовною:

  1. контракти, недійсні (void) за статутним правом;
  2. контракти, недійсні (void) за загальним правом;
  3. контракти, протиправні (illegal) за статутним правом (із подальшим поділом на контракти, протиправні за своїм походженням, та контракти, протиправні за характером виконання);
  4. контракти, протиправні (illegal) за загальним правом.

Принциповим критерієм такої класифікації є наявність дещо різних наслідків в кожному зазначеному випадку. По-перше, різниця існує між наслідками, які встановлені статутним та загальним правом - зазвичай, статутне право прямо передбачає власні "механізми", які застосовуються в разі "дефектності" контракту - ці механізми не завжди є тотожними тим, що прийняті в судовій практиці. По-друге, протиправний (illegal) контракт тягне неможливість примусового забезпечення будь-яких контрактних положень, та неможливість примусового врегулювання наслідків його "дефектності" - тобто, протиправний контракт може добровільно виконуватися сторонами (із можливою кримінальною чи іншою відповідальністю), але, в разі виникнення між сторонами спору чи іншого його невиконання повернути, в судовому порядку, кошти чи майно, передані на виконання такого контракту неможливо (тобто, наприклад, реституція за протиправним контрактом не забезпечується судом - Parkinson v The College of Ambulance [1925] 2 KB 1). Ще одна різниця повʼязана із тим, що недійсність може стосуватися лише окремого положення контракту, та, зазвичай, суди за загальним правом дотримуються принципу "подільності" де це є можливим та доречним - визнають недійсним окреме положення, а не весь контракт (Home Counties Dairies Ltd v Skilton [1970] 1 WLR 526).

До контрактів, недійсних за статутним правом, відноситься обмежувальна торгівельна практика (restrictive trade practices) - аналог "зловживання монопольним становищем" в цивільному праві. Існує цілий ряд актів Парламенту, якими забороняється така практика: Resale Prices Act 1964, Resale Prices Act 1976, Restrictive Trade Practices Act 1956, Restrictive Trade Practices Act 1968, Restrictive Trade Practices Act 1976, Competition Act 1980, Competition Act 1998. Конкретні наслідки визнання контрактів недійсними в цих випадках зазначені (проте, не завжди) в самих актах, та, зазвичай, включають повернення всього отриманого (реституцію), із можливими додатковими діями.

Контракти, що визнаються недійсними за Загальним правом, включають контракти про ухилення від юрисдикції судів (тобто положення, які передбачають заборону стороні звертатися до суду за захистом), контракти, що встановлюють заборонені зобовʼязання відносно шлюбних та сімейних відносин (укладення контракту про шлюб за плату, чи про торгівлю дітьми), а також контракти, за якими сторони встановлюють заборонені обмеження у здійсненні торгівлі (restraint of trade) - "недобросовісна конкуренція" (Nordenfelt v Maxim Nordenfelt [1894] AC 535 HL).

Протиправними за статутним правом, визнаються контракти, які суперечать діючим законодавчим актам за своїм походженням - тобто контракти, укладені в порушення публічного порядку (public policy), наприклад, без отримання обовʼязкової ліцензії (Re Mahmoud and Ispahani [1921] 2 KB 716). Протиправними також є контракти, укладені правомірно, проте через порушення у виконанні сторонами зобовʼязань, що інкорпоруються до контракту згідно до вимог статутного права, стають протиправними в ході їх виконання (Anderson Ltd v Daniel [1924] 1 KB 138. В цій справі діючим в той час законодавчим актом передбачалося, що в разі продажу добрива, покупцю повинен бути виписаний інвойс, в якому перераховуються хімічні речовини, які містяться в продукції. Така вимога не була виконана продавцем, а отже коли покупець відмовився від оплати, суд відмовив продавцю в задоволенні позову про її стягнення, оскільки контракт був протиправним й, відповідно, таким, що не має правового захисту).

Нарешті, підстави для визнання контрактів протиправними за Загальним правом є самим значним за обсягом підрозділом, оскільки такі підстави містяться в багатьох історичних судових прецедентах, які стосуються судового захисту публічного порядку та інтересів держави на протязі кількох останніх сторіч. Контракти визнаються судом протиправними у випадках, якщо вони стосуються:

  • домовленості про вчинення правопорушення чи злочину (Allen v Rescous (1676) 2 Lev 174; Dann v Curzon (1910) 104 LT 66);
  • виплати неправомірного страхового відшкодування (Beresford v Royal Insurance Co Ltd [1937] 2 KB 197);
  • угод, за якими порушується право іншої країни (Foster v Driscoll [1929] 1 KB 470);
  • уникнення оподаткування (Napier v The National Business Agency [1951] 2 All ER 264);
  • корупційних дій (Parkinson v The College of Ambulance [1925] 2 KB 1);
  • угод, спрямованих проти застосування правосуддя (Kearley v Thomson (1890) 24 QBD 742; Harmony Shipping Co SA v Davis [1979] 3 All ER 177);
  • угод, за якими скасовуються юридичні права (Cooper v Willis (1906) 22 TLR 330);
  • угод, якими пропагується сексуальна аморальність (Armhouse Lee Ltd v Chappell (1996) The Times, 7th August).

Використана література

Turner, Chris. Unlocking Contract Law. Routlege, London, New York, 2014.

Finch, Emily and Fafinsky Stefan. Contract Law. Pearson Education Limited, 2017.

Burrows, Andrew. A Restatement of the English Law of Contract. Oxford University Press, 2016.

McKendrick, Ewan. Contract Law Texts, Cases, and Materials. Oxford University Press, 2010.

Pollock, Frederick. Principles of Contract: a Treatise on the General Principles Concerning the Validity of Agreements in the Law of England. Eight edition, London, Stevens and Sons, Limited, 1911.

Misrepresentation Act 1967

Statute of Frauds 1677

Зміст
Free Web Hosting